< Запитання щодо Біблії з 1-го послання Івана

Питання: Яка була головна причина написання 1-го послання Івана (1 Ів. 1)?

Відповідь: Іоанн писав проти тих, хто намагався звести людей з правильного шляху: розпусних протогностиків, які заперечували прихід Ісуса у плоті. Так само Тертуліан, пишучи у 207/208 р. н. е., зазначив, що це було спрямовано проти антихристів, таких як маркіоніти, у праці «Проти Маркіона» ( , книга 3, розділ 8, стор. 327). Однак сьогодні деякі люди не погоджуються з цим, тому ось чотири частини для ґрунтовного аналізу.

Прямий підхід: Найпростішим рішенням було б запитати самого Івана. Ось що він сказав про те, чому він писав.

а. Щоб наша радість була повною. 1 Івана 1:4. Іван також говорить про повноту в Божій любові в 1 Івана4:12 , 17, 18.

б. Щоб ми не грішили. 1 Івана 2:1

в. І стара, і нова заповідь (любити інших). 1 Івана 2:7-8

г. Пише до тих, хто знає Бога, кому прощено гріхи, хто переміг лукавого. 1 Івана 2:12-14, та до тих, хто знає істину. 1 Івана 2:21

e. Іван пише про тих, хто намагається звести Божий народ з правильного шляху. 1 Івана 2:26

f. Лист до віруючих, щоб вони знали, що мають вічне життя. 1 Івана 5:13. У 1 Івана слово «знати» вживається 42 рази, згідно з «NIV Study Bible», с. 1908.

Зверніть увагу, що причини, які наводить Іван, йдуть від загального до конкретного. Пункти а та в створюють загальний контекст того, про що Іван буде говорити. Пункт г — це не стільки причина, чому Іван пише, скільки нагадування про те, чому він пише до них. Що б хто не вважав головною думкою 1-го листа Івана, це повинно співвідноситися з тим, що Іван вважає головними думками 1-го листа Івана, особливо з пунктами б, е та ф.

Абсолютні: З 104 віршів ось розподіл основних тем, які охоплюють 90% віршів. Очевидно, це ті основні моменти, на яких наголошував Іван.

Порівняння: Спільні аспекти 1, 2 та 3 Листів Івана

а. Стережіться ошуканців, які заперечують прихід Ісуса у плоті. 1-й лист Івана 2:18-19,26; 4:1-3; 2-й лист Івана 7

б. Нехай ваша радість буде повною. 1-й лист Івана 1:4; 2-й лист Івана 4,12; 3-й лист Івана 3

в. Істина 2-й лист Івана 1-4; 3-й лист Івана 1, 3, 4, 8, 12

Любов: 2-е послання Івана 1, 3

г. Ходіть у любові та істині.

e. Є про що написати, але я волів би поговорити віч-на-віч, а не користуватися пером і чорнилом. 2 Івана 12, 3 Івана 13

Історичний контекст: Іван переважно служив у Малій Азії, і 1-й лист Івана, ймовірно, був написаний між 70 і 110 роками н. е. Ось деякі з єресей того часу.

а. «Дешева благодать» (Юда 4, 8; Об’явлення 2:2, 6, 14–15, 20–23). Про це пише Євсевій Кесарійський (3:28 –29;4:14 ) та Іриней (26)

б. Євреї та юдаїзатори (Об’явлення 2:9; 3:9). Про них згадують Іриней (26) та Ігнатій у листі до філадельфійців

в. Ті, хто заперечує прихід Ісуса у плоті. Іполит (222–235/6 рр. н. е.) згадує докетистів, а Полікарп у 7-му розділі (110–155 рр. н. е.) посилається на 1 Івана 4:3

г. Фальшиві апостоли та вчителі, а також заперечення справжніх апостолів (Об’явлення 2:2. Згадуються Іринеєм та Євсевієм Кесарійським)

Ті, хто відійшов від церкви через єретичне поєднання заперечення приходу Ісуса у плоті, антиномізму та іншої апостольської влади, становлять три з п’яти пунктів розпусного гностицизму. (Інші два пункти — це вигадана міфологія про напівбогів та віра в те, що Бог Старого Завіту був злим і відрізнявся від Бога Нового Завіту.) Ми знаємо чимало про єресь гностицизму завдяки християнським писанням Іринея, Іполита, Євсевія та інших, і все ідеально збігається, за винятком одного: гностицизм став чітко визначеним рухом лише пізніше. Однак протогностичні елементи, такі як єресі Симона Мага, розпусного протогностика Керінта та, можливо, докетистів, були присутні. За словами Іринея, який почув це від Полікарпа, учня Івана, Іван особисто засудив Керінта. Про це згадується в «Церковній історії» Євсевія 3:28; 4:14. Іриней у праці «Проти єресей», книга 3, розд. 3.4, с. 416 (182–188 рр. н. е.) також згадує Керінта та інцидент у лазні з Іваном.

Висновок: Аналіз прямого, абсолютного, порівняльного та історичного контекстів має спільний елемент — застереження проти ошуканців, які заперечують прихід Ісуса у плоті. Головною метою 1-го Послання Івана, здається, є застереження пастви в істині та любові проти тих, хто

1. Заперечують прихід Ісуса у плоті

2. Не виконують Божі заповіді

3. не виявляють любові до братів

Питання: Хто такі гностики в 1 Ів. 1?

Відповідь: Гностицизм — це група єресей, які прагнули поєднати вигадливу грецьку філософію з християнством. У 1-му Посланні Івана гностики конкретно не згадуються. Усі гностики вірили у вигаданих божественних істот і вважали, що Христос був лише одним із них. Вони вірили, що Бог Старого і Нового Завітів — це різні божества, і що Бог Старого Завіту був злим або, як мінімум, нерозумним та введеним в оману. Гностики визнавали Євангелія, але відкидали більшість або всі твори Павла. Вони мали додаткові писання, які різнилися між собою. Існувало два типи гностиків: розпусні та аскетичні. Усі гностики стверджували, що фізичне тіло не має значення, важливе лише езотеричне духовне знання. Розпусні гностики дійшли висновку, що грішити в тілесному плані скільки завгодно — це нормально. Аскетичні гностики вважали, що слід дотримуватися целібату, ніколи не одружуватися та суворо ставитися до свого тіла.

До речі, гностична секта базилідіанців шанувала як своє верховне божество «Абрасай». Вважалося, що виголошення заклинання «абрасадабра» має магічну силу; пізніше це слово спотворилося до «абракадабра» — беззмістовного слова, яке сьогодні використовують фокусники. Про це йдеться на сайті www.worldwidewords.org.

Здавалося б цілком логічним, що 1-й лист Івана звернений до гностиків, якби не одне «але»: гностицизм повністю сформувався лише через 50–100 років. Однак на той час вже панував протогностицизм, і Євсевій зазначає, що Іван зіткнувся з протогностицизмом у особі єретика Керінта. Тому багато хто вважає, що 1-й лист Івана був написаний значною мірою для боротьби з протогностицизмом. Див. попереднє запитання для детальнішого обговорення. Більше посилань щодо єресі гностицизму див. у обговоренні 2-го Послання Івана 7.

Питання: Чи правда, що в 1 Ів. Іван пише всі свої натхненні твори, маючи на увазі одного єретика — гностика Керінта, як стверджував один католик?

Відповідь: Іоанн знав про Керінта, але Керінт не був гностиком, хоча між їхніми віруваннями були певні подібності. Ось деяка інформація про Керінта, а потім про гностиків.

Керінт був раннім єретиком, якого можна назвати протогностиком. Церковний історик Євсевій розповідає, що Полікарп, учень апостола Івана, сказав про Івана таке: «І є такі, хто чув від нього, що Іван, учень Господній, йдучи купатися в Ефесі й побачивши там Керінта, вибіг із лазні, не встигнувши навіть вимитися, вигукуючи: „Втікаймо, щоб не впала навіть лазня, бо ворог істини перебуває всередині!“»

Церковний письменник Іриней (182–188 рр. н. е.) писав проти Керінта. Ось що сказав Іриней у праці «Проти єресей», книга 1, розділ 26, стор. 351–352.

«Керінт, у свою чергу, людина, вихована в мудрості єгиптян, вчив, що світ був створений не первинним богом, а певною Силою, далекою від нього й віддаленою від того Князівства, яке панує над всесвітом, і що вона не знає Того, Хто є над усім. Він стверджував, що Ісус не народився від діви, а був сином Йосипа та Марії згідно зі звичайним ходом людського народження, хоча, тим не менш, він був праведнішим, розсудливішим і мудрішим за інших людей. Більше того, після хрещення на нього зійшов Христос у вигляді голуба від Верховного Правителя, і тоді він проголосив невідомого Отця та творив чудеса. Але зрештою Христос відійшов від Ісуса, і тоді Ісус постраждав і воскрес, тоді як Христос залишився нестраждаючим, оскільки був духовним істотою». [Наступні розділи присвячені іншим групам: ебіонітам, потім Сердо, а потім Маркіону.]

Керінт поділяв з деякими гностиками переконання, що Творець світу був іншою істотою, ніж Верховний Бог, що Христос та Ісус були різними, і що Христос зійшов на Ісуса. Однак іншим єретиком, якого розглядає Іриней, є Маркіон, і гностики загалом походили від Маркіона, а не від Керінта.

Керінт, Маркіон та гностики загалом, ймовірно, дійшли деяких своїх висновків тому, що їхня грецька культура навчала їх, що Бог не може мати емоцій або будь-яким чином [емоційно] реагувати на Своє творіння. Платон вчив, що існують два світи: нижній світ, який ми називаємо реальністю, та вищий світ ідей. Отже, не дивно, що деякі з цих єретичних поглядів з’являлися не один раз, оскільки вони походили зі спільного джерела — грецької філософії.

Гностики насправді не були єдиною групою, а складалися з понад 30 різних угруповань. Багато гностиків вірили, що повинні вести скромне, аскетичне життя й ніколи не одружуватися, тоді як багато інших вважали, що можна жити так, як заманеться, оскільки тіло все одно не має значення. Гностицизм повністю розквітнув (як бур’ян) лише значно пізніше після смерті Івана, але протогностичні вірування існували ще за часів Івана.

До речі, я ніде не читав, щоб Керінт або гностики мали якісь особливі погляди на Вечерю Господню, фізичне втілення церкви, те, що спасіння досягається лише вірою, таїнства або ієрархічний характер церкви.

Стверджувати, що вони вірили в справжнє змивання гріхів, неправдиво, оскільки вони не вірили в існування гріха в тому ж сенсі, в якому про гріх говорить Біблія.

Неправдиво стверджувати, що все, що написав Іван, було спрямовано проти Керінта, принаймні з трьох причин.

1. Хоча Іван, безперечно, мав на увазі єретиків у 1-му Посланні Івана, він виступав проти всіх, хто заперечував, що Ісус Христос прийшов у плоті, або заперечував, що віруючі повинні вести святе життя. Іван жодним чином не обмежувався лише Керінтом, а скоріше сказав, що «...багато фальшивих пророків вийшло у світ...» (1 Івана 4:1)

2. Твердження католиків про те, що всі твори Івана були спрямовані проти одного єретика або навіть кількох єретиків, зводить усе багатство Іванових писань лише до однієї дрібної деталі. Якби довелося звести все, що написав Іван, до однієї думки, то цією думкою було б вірування в те, що Ісус є Єдинородним Сином Божим, а не протистояння Керінту. Крім того, хоча справді 1 Івана було написано насамперед для захисту від «багатьох фальшивих пророків», 3 Івана мала інші акценти, зокрема щодо церковного лідера Діотрефа, який сіяв розбрат.

3. Складається враження, ніби цей католик не лише не узгоджується з Біблією, а й із католицьким Папою та сучасною Католицькою Церквою. Католицька Церква опублікувала заяву, в якій, по суті, зазначено, що вчення Лютера про виправдання «прийнятно». Це не означає, що вони навернулися, або навіть що вони погоджуються з вченням Лютера, а скоріше те, що його терплять. Складається враження, ніби він намагається перетворити сучасних консервативних християн на гностиків або, принаймні, на послідовників Керінта.

Можете бути впевнені, що консервативні християни не вірять у те, що

у те, що Творець і Всевишній Бог — це різні особи,

Що Ісус і Христос — це різні особи,

що ми повинні вести своє життя не надто свято,

Або що ми повинні несправедливо звинувачувати якусь групу в стародавній єресі, перекручуючи деякі факти та опускаючи більшість інших.

Наостанок хочу зазначити: хоча я вважаю, що Папа Римський глибоко помиляється, і бачу багато серйозних помилок у католицькому вченні, проте я зустрічав кількох католиків, яких вважаю справжніми віруючими. Вони не обов’язково «дотримувалися всіх католицьких доктрин» (насправді, мало хто з католиків це робить), але там, де бачили розбіжність між тим, чого навчає Біблія, і тим, чого навчає Католицька Церква, вони слідували Біблії.

Чи знаєте ви, що в небі немає протестантів? Там немає й католиків, і православних. Там є лише люди, спасенні Ісусом, які, можливо, були протестантами, католиками чи православними, але найважливішим для них було слідування за Ісусом.

Питання: Яка мета у цьому уривку з 1 Ів. 1:1–4, порівняно з тим, якби він починався з 5-го вірша?

Відповідь: У 1 Івана 1:1-4 є три цілі.

В основі духовного життя Івана лежить не доктрина чи «концепція Христа». Воно ґрунтується не на Христі, який був якимось привидом. Воно ґрунтується на живій істоті, яка прийняла справжнє тіло та кров.

З авторитетом Іван підтверджує свої повноваження як очевидця Христа та того, чого Ісус навчав і що робив, від самого початку.

Важливо, що, оскільки Іван був із Христом від самого початку, вам слід зацікавитися тим, що він має сказати про наслідування Христа.

Тут Іван наголошує на спілкуванні з Богом, спілкуванні з іншими та повноті цього спілкування. Далі в книзі він підкреслює, як ми маємо любити Бога та інших.

Питання: Чи була 1 Ів. 1 написана, насамперед, для єврейських християн, як вчив гіперкальвініст Джон Гілл?

Відповідь: Ні. Гілл вчив, що головна думка 1-го послання Івана була спрямована насамперед до єврейських християн, щоб підкреслити, що спасіння призначене для всього світу. Тлумачення Гілла надає підтримку своєрідному тлумаченню 1 Івана 2:2. Однак мені не відомі жодні сучасні автори, які б надали адекватне обґрунтування цій думці, і жоден донікейський автор ніколи не тлумачив цю книгу таким чином.

Питання: У 1 Ів. 1:1-4 Іван говорить про свій досвід як християнина чи про свій досвід як учня та очевидця Ісуса?

Відповідь: Хоча християни й справді переживають Христа у своєму житті, Іван має на увазі свій досвід як очевидця та учня Ісуса.

З одного боку, здається великим благословенням те, що він бачив Ісуса, коли Той перебував на землі. З іншого боку, у Євангелії від Івана20:29 Ісус сказав, що більшого благословення заслуговують ті, хто не бачив, але повірив.

Питання: У 1 Ів. 1:3 Іван каже, що наше спілкування один з одним подібне до нашого спілкування з Отцем і Сином. Які є аспекти спілкування?

Відповідь: Грецьке слово «коінонія», що тут вжито, поза Біблією використовувалося для позначення ділових партнерів, співвласників майна або акціонерів. Це слово або його похідні зустрічаються в Новому Завіті понад шістдесят разів. Воно стосується спільної віри (Филимону 6), спільного майна (Дії 2:44; 4:32) та партнерства в Євангелії (Филип’ян 1:5).

Питання: Що саме мав на увазі Іван у 1 Ів. 1:4, кажучи про «довершення радості»? Подібні вирази вживаються в Ів. 15:11; Ів. 16:22–24; 17:13.

Відповідь: У деяких рукописах сказано «наша радість», а в інших — «ваша радість». Проте, незалежно від цього, «наша радість», що включає й читачів листа, означає, зрештою, радість Святого Духа, коли ми перебуваємо у Христі. Якщо ви перебуваєте у Христі, ви матимете спілкування з Христом і один з одним, і ви будете вірити та слухатися Бога. Ми отримуємо радість Святого Духа, коли вперше увіруємо, але в нашому християнському досвіді радість може то з’являтися, то зникати. Нашу радість можуть забирати такі речі, як неправильні уявлення про Бога, непокора Йому та любов до світу замість любові до Бога.

Питання: Чому в 1 Ів. 1:5–7, Ів. 1:4–5, 7–9; 3:19–21; 8:12; 9:5; 12:35–36, 46; Об. 21:23 Іван так сильно наголошує на світлі? Чому він просто не сказав: «Люди, дотримуйтесь правил»?

Відповідь: З одного боку, він підкреслює, що ті, хто ходить з Богом, не будуть продовжувати грішити. Це є як застереженням у нашому власному житті, так і одним із способів розрізнити фальшивих вчителів від справжніх. Фальшиві вчителі часто кажуть, що грішити — це нормально. З іншого боку, Іван використовує метафору світла, щоб підкреслити: праведність — це не просто правила, яких ми дотримуємося, чи щось, що ми робимо, а те, чим ми є і що ми маємо. Звісно, можна вирішити не грішити, навіть якщо частина нас цього прагне, бо «так кажуть правила». Але набагато краще дійти до того стану, коли ми вирішуємо не грішити просто тому, що не хочемо цього, виходячи з того, ким ми є.

Питання: Як у 1 Ів. 1:5 може бути так, що в Бога немає темряви?

Відповідь: Темряви немає, коли дивишся на світло; тінь з’являється лише тоді, коли щось затуляє світло. Гріхи — це як тіні, де світло затулене. У Посланні до Ефесян 5:8 ми покликані бути дітьми світла.

Питання: У 1 Ів. 1:5, за яких обставин слід «грішити заради Бога»?

Відповідь: Ніколи. Ми виявляємо свою любов до Бога, слухаючись Його. Або Бог хоче, щоб ми зробили щось, або Він хоче, щоб ми зробили щось інше, або Він не хоче, щоб ми робили нічого в тій чи іншій ситуації.

Питання: У 1 Ів. 1:7, у чому полягає різниця між ходінням згідно зі світлом та ходінням у світлі?

Відповідь: Якщо ви ходите згідно зі світлом, ви ходите згідно з пізнанням істини та виконуєте дані заповіді. Однак Іван вимагає від нас більшого, ніж просто ходити згідно зі світлом. Ми маємо ходити у світлі, перебуваючи в Ісусі, проживати своє життя не лише слухаючись Його, а й перебуваючи у щоденних стосунках та люблячому спілкуванні з Ним.

Питання: У 1 Ів. 1:7 сказано, що Христос очищає нас від усякого гріха, то чому ж християни все ще грішать?

Відповідь: Ми все ще перебуваємо в процесі освячення. Спокутна жертва Христа була необхідною не лише для того, щоб забезпечити прощення гріхів, які ми вчинили до нашого спасіння, але й для гріхів, які ми вчиняємо після спасіння, як показує 1 Івана 1:7.

Питання: У 1 Ів. 1:7 зверніть увагу на час дієслова «очищає». Чому кров Ісуса має очищати нас від гріха саме зараз? Як це відбувається?

Відповідь: Ісус на хресті зняв з нас юридичну провину за наші гріхи, але Бог хоче, щоб ми зараз прагнули ставати все більш подібними до Христа. Ми все ще грішимо і несемо наслідки за свої гріхи, і Бог хоче, щоб ми у своєму житті дедалі більше відображали Христа.

Питання: У 1 Ів. 1:7, оскільки Ісус пробачив усе на хресті, що ви думаєте про вчення, згідно з яким після навернення до Христа ми більше не повинні визнавати своїх гріхів чи просити прощення?

В: Це не те, чого навчав Іван. Ми маємо визнавати свої гріхи, як зазначено в 1 Івана 1:9; Якова 5:16; та Псалмів 32:5; 38:18. У Матвія 6:12 ми конкретно просимо Бога пробачити наші гріхи. У «Коментарі до Біблії: Новий Завіт» (с. 886) проводиться розмежування між прощенням для невіруючого, який стає християнином, та «сімейним прощенням», наприклад, коли син просить прощення у свого батька, але знає, що його місце як сина є надійним.

Питання: У 1 Ів. 1:8 хто тут вводить в оману? Якими способами люди вводять себе в оману?

Відповідь: Тут людина обманює саму себе.

а) Люди можуть обманювати себе щодо істини: вважати правдою те, що не є правдою, або вважати неправдою те, що є правдою. Люди можуть вважати, що щось є незрозумілим і туманним, хоча насправді в Біблії це кришталево ясно.

б) Люди не оберігають своє серце і тому вводяться в оману саме там. Вони думають, що постійне чи навіть одноразове вчинення гріха зробить їх щасливішими. Вони вважають, що не можуть жити без певного гріха або що не здатні робити те, що правильно.

в) Люди виправдовують свій гріх. Вони стверджують, що у них не було іншого вибору, або що їм довелося щось зробити, аби задовольнити свої потреби.

Питання: Чому в 1 Ів. 1:10 сказано, що Його слово «не в нас», якщо ми стверджуємо, що не згрішили?

Відповідь: Тут є дві частини.

«Ніколи не грішили»: якщо хтось стверджує, що ніколи не грішив, то він не вважатиме, що йому потрібен Спаситель. Він тим самим заперечуватиме біблійні слова про те, що всі згрішили і що їм потрібен Спаситель для викуплення. Страшно навіть уявити, що такі люди кажуть Богові, нібито їм не потрібне Його милосердя.

Більше не грішить: Якщо хтось стверджує, що раніше грішив і тому потребував Спасителя, але тепер більше не грішить, то він тим самим заявляє, що більше не потребує Божого милосердя — воно було потрібне лише в минулому. Ймовірно, у нього дуже вузьке уявлення про гріх. Одного разу християнин запитав проповідника, який проповідував «святість», чи є він безгрішним і досконалим, на що той відповів, що так, тепер він такий. Тоді християнин попросив у нього номер телефону його дружини, а проповідник запитав, навіщо. Християнин відповів, що хоче зателефонувати їй і дізнатися, чи скаже вона, що він більше ніколи не грішить. Тоді проповідник відступив і сказав, що справа не в тому, що він більше не «робить помилок», а в тому, що він не грішить. Він не вважав дрібні провини гріхами.

Питання: Чи є Христос у 1 Ів. 2:2 спокутною жертвою за гріхи всього світу? Якщо так, то чи всі будуть спасенні?

Відповідь: Ні. Дехто може даремно приймати Божу благодать (2 Коринтян 6:1). Послання Євангелія не має цінності для деяких людей, оскільки воно не поєднується з вірою, як показує Послання до Євреїв 4:2.

Питання: У 1 Ів. 2:2 чи «весь світ» означає всіх людей чи всі види людей?

Відповідь: Справжні християни мають різні погляди на це питання.

Більшість кальвіністів, згідно з «Женевською навчальною Біблією», мусять тлумачити це як «для обраних Ізраїлю та всього світу» і «дійсне будь-де у світі». Інакше їхня теологія втрачає сенс. Однак навіть «жорсткі» кальвіністи, такі як А. В. Пінк, визнають, що 1 Івана 2:2 принаймні «на перший погляд» підтримує концепцію універсального спокутування. Аміральдіанці та кальвіністи «4 ½ пунктів», які визнають як універсальні, так і обмежені аспекти спокути, дотримуються наступної точки зору. Для довідки наведемо найдавнішого християнина, який писав про 1 Івана 2:2 і викладав подібну точку зору.

Августин (бл. 400 р. н. е.) у своєму коментарі до 1-го послання Івана тлумачив 1 Івана 2:2 як церкву в усьому світі. Августин Гіппонський також вірив, що хрещені немовлята, які померли, всі потраплять до Неба, а нехрещені немовлята — всі до пекла, тож кальвіністам не слід надто поспішати посилатися тут на Августина як на підтвердження своєї позиції.

Точка зору всіх інших: грецький текст означає саме те, що в ньому написано. Мартін Лютер, згадуючи 1 Івана 2:2, писав: «Це очевидний факт, що ти теж є частиною всього світу; тому твоє серце не може обманювати себе й думати, що Господь помер за Петра та Павла, але не за мене».

Для довідки, серед християн, які вірили, що Христос спокутував гріхи всього світу, були

Климент Олександрійський (193–217/220 рр. н. е.) у праці «Наставник», книга 3, розділ 12, стор. 295, цитує 1 Івана 2:2 і тлумачить цей уривок так, як він написаний.

Оріген (225–254 рр. н. е.) у праці «Проти Цельса», книга 3, розділ 49, стор. 484, згадує цей вірш та 1 Тимофія 4:10 як такі, що стосуються не лише рабів, жінок і дітей, а й розумних та простих людей.

Атанасій (бл. 297–373 рр. н. е.) у праці «Втілення Слова», розд. 7.5, с. 40. «Бо Йому належало ще раз і привести тлінне до нетлінності, і зберегти недоторканим справедливе право Отця на всіх… і бути гідним страждати за всіх та бути посередником для всіх перед Отцем». Див. також «Проти язичників», розд. 1.4, с. 6.

Григорій Назіанзенський (бл. 330–391 рр. н. е.) «Про Богоявлення, або Різдво Христове»

Кирило Єрусалимський (бл. 349–386 рр. н. е.) «Перша катехітична лекція» I

Іоанн Златоуст (бл. 392–407 рр. н. е.) — численні твори

Проспер Аквітанський (бл. 420 р. н. е.) «Відповіді галлам», стаття 8: вірив, що Христос помер як за обраних, так і за відкинутих, які почули Євангеліє. (Проспер також визнавав дефінітивні аспекти, як показано у статті 9.)

Див. також обговорення 1 Івана 1.

Питання: Чи означає слово в 1 Ів. 2:2; 4:10 «спокутну жертву» чи «очищення від гріха»?

Відповідь: Грецьке слово «hilasmos» вживається лише в цих двох віршах. Деякі вчені (Весткотт і Додд) тлумачать його як очищення від гріха, тобто те, що гріха більше немає. У перекладі RSV наведено «спокута гріха».

Однак іменник «hilasterion» вживається в Посланні до Римлян 3:25, а дієслово «hilaskomai» — у Євангелії від Луки 18:13 та Посланні до Євреїв 2:17. У цих місцях воно стосується спокутної жертви або примирення за гріхи. Як зазначено в «Євангельському коментарі до Біблії» (с. 1180): «Термін „спокутна жертва“ означає приношення, що втамовує гнів: Христос втамовує Божий гнів проти гріха (4:10). Він не є просто „спокутою“ (RSV), даною Богом для скасування провини за гріх». На користь цього також свідчить те, що в 1 Івана 2:1 сказано, що Ісус заступається за нас, що вказує тут скоріше на юридичний контекст, ніж на контекст лікаря.

У «Біблійному коментарі експозитора» (Expositor’s Bible Commentary), т. 12, с. 314, зазначається, що немає єдиної думки щодо того, яке значення є основним, але вказується, що в грецькій літературі це слово вживалося як жертва, яку приносив винний, щоб заспокоїти того, кого образив. «Розширений переклад» Вюста (Wuest’s Expanded Translation) враховує обидва аспекти, перекладаючи це як «спокутне задоволення» як у 1 Івана 2:2, так і в 4:10.

Питання: Чи суперечить 1 Ів. 2:3-5 вченню про спасіння благодаттю?

Відповідь: Ні, це доповнює її. Без таких віршів у вченні про спасіння благодаттю бракувало б деяких елементів. Див. обговорення Якова 2:17 та три запитання щодо Ефесян 2:5-8 для отримання додаткової інформації.

Питання: У 1 Ів. 2:7, де в деяких перекладах є «Дорогі друзі» (у BSB — «Улюблені»), про які саме друзів йдеться?

Відповідь: У грецькій мові є спеціальне слово для позначення дружньої любові (phileo), але тут воно не вжито. Тут вжито слово agapetoi, що означає «ті, хто отримують любов агапе».

Друзі можуть бути просто людьми, з якими вам приємно проводити час, займаючись спільною справою. Коли ви або вони припиняєте цю діяльність, ця дружба втрачає своє значення. Звичайно, ми служимо, поклоняємося та робимо інші спільні речі з іншими християнами, але я сподіваюся, що ваша дружба з іншими християнами набагато глибша, ніж просто це.

Друзями також можуть бути ті, до кого ви відчуваєте прихильність або з ким вам приємно проводити час. Ви можете обговорювати з ними різні справи або навіть зустрічатися, навіть коли вам немає про що особливо важливого поговорити. Ви просто насолоджуєтеся тим, що перебуваєте разом.

Друзями можуть бути ті, заради кого ви готові пожертвувати майже будь-чим. Ваші друзі можуть розраховувати на те, що ви зробите для них все можливе, коли вони потраплять у скрутне становище. І ви теж можете розраховувати на них.

Вживання цього терміна Іваном може охоплювати все, крім, можливо, першого значення, оскільки він, ймовірно, не знав особисто всіх своїх читачів.

Питання: Як у 1 Ів. 2:6 ми маємо ходити так, як ходив Ісус?

Відповідь: Це не стосується носіння сандалів, ходіння по Галілеї чи інших фізичних речей. Ця метафора означає жити так, як жив би Ісус, або так, як Ісус хотів би, щоб ми жили.

Питання: У 1 Ів. 2:7-8 Іван пише про стару заповідь чи про нову заповідь?

Відповідь: Іван у поетичній формі говорить нам, що він описує як нові, так і старі аспекти давньої заповіді.

П: Чому в 1 Ів. 2:12-14 Іван наголошує на батьках, юнаках та маленьких дітях?

В: Писання не пояснює, чому Іван, завдяки Божій суверенності, обрав саме такий поетичний вираз. Однак ми бачимо, що людина може виконувати різні ролі в церкві, іноді навіть одночасно. Ось моя думка.

Нові віруючі (діти) повинні зосередитися на тому, що їхні гріхи прощені, що вони мають нове життя і перебувають у стосунках з Богом.

Співробітники (молоді чоловіки) повинні зосередитися на тому, щоб (внутрішньо й зовні) перемагати лукавого, бути сильними в Господі та мати Слово Боже, що живе в них.

Лідери (батьки), незважаючи на всю свою зайнятість у роботі та керівництві, не повинні втрачати з поля зору ті стосунки з Богом, які вони мали, коли були дітьми.

Питання: Як у 1 Ів. 2:16 більшість гріхів підпадає під ці три категорії?

Відповідь: Зверніть увагу, що тут йдеться не просто про гріхи, а про гріховну мотивацію, яка веде нас до гріха.

Бажання плоті (sarx) стосуються того, що задовольняє наші тілесні апетити, чи то секс, обжерливість, пияцтво чи наркотики.

Бажання очей стосуються того, що приваблює: чи то багатство, краса, розкішні будинки, дорогі автомобілі, чи матеріальні блага.

Гордість життя стосується вродженого бажання багатьох людей сказати світу: «Я — хтось, завдяки власним досягненням» або «Я кращий за тебе». Парадоксально, але людина, яка не виділяється в чомусь, може відчувати себе неповноцінною, бо вважає це мірилом своєї цінності. Багато підлітків, дорослішаючи, схильні оцінювати свою самооцінку на основі зовнішності, успіхів у навчанні чи спортивних досягнень.

Питання: Що незвичайного в слові «гордість життя» у 1 Ів. 2:16?

Відповідь: У грецькій мові це лише одне слово — alazoneia, хоча для того, щоб хоча б наблизитися до його справжнього, точного значення, потрібно три англійські слова. У Біблії воно вживається лише тут і в Посланні Якова 4:16.

Можливо, точне значення лежить десь посередині між людиною, на яку нестерпно дивитися через її гордовиту зарозумілість, та людиною, на яку смішно дивитися через її безглузду дурість. – Ви не хочете бути таким.

Ось що таке «алазон», за словами грецького письменника Теофраста.

«Алазон — це такий тип людини, яка стоїть на набережній і розповідає абсолютно незнайомим людям, скільки грошей вона має в морі, і розводиться про свої інвестиції, наскільки вони великі, та які прибутки й збитки вона отримала, а поки вона плете свої байки, відправляє свого хлопчика до банку — хоча її баланс становить усього один шилінг. Якщо йому подобається компанія в дорозі, він, як правило, розповідає, як служив у Олександра Великого, як у нього з ним складалися стосунки і скільки інкрустованих коштовностями чаш він привіз додому; а також обговорює азіатських майстрів, на скільки вони кращі за будь-яких у Європі — хоча сам ніколи не виїжджав з Афін. Він скаже, що йому було надано безкоштовний дозвіл на вивезення деревини, але він не скористався ним, щоб уникнути злісних пліток; і що під час нестачі зерна він витратив понад півтори тисячі фунтів на подарунки нужденним громадянам. Він мешкатиме в орендованому будинку і розповідатиме кожному, хто не знає фактів, що це родинна резиденція, але збирається її продати, бо вона замала для його прийомів. («Характери» Теофраста, цитовано в: Додд, «Йоанівські послання», с. 42). Це взято з «Біблійного коментаря експозитора», т. 12, с. 321–322.

Питання: Як у 1 Ів. 2:18, 22 може бути багато антихристів?

Відповідь: Існує лише один Антихрист, але перед ним з’явиться багато менших антихристів. Існує лише один головний Антихрист згідно з Матвія 24:4–5, 26; Марка 13:6, 14; Луки 21:8; Даниїла 9:26–27; 11:36–37; 2 Солунян 2:3-4; та Об’явлення 13:1-10. Однак існує багато менших антихристів, як показують 1 Івана 2:18,22 та 2 Івана 7. Можливо, існує зв’язок між тим, що в когось є дух антихриста (1 Івана 4:3), та тим, що психологи описують як комплекс Месії.

Наведені нижче особи або самі висували такі твердження, або ж інші люди висували такі твердження щодо них.

Ось неповний перелік осіб, яких інші називали Антихристом.

Див. обговорення 2 Івана 7 для отримання додаткової інформації.

Питання: Як у 1 Івана 2:19 відхід лжевчителів може бути травматичним?

Відповідь: Звичайно, їхнє фальшиве вчення могло звести деяких з правильного шляху, але коли вони вирішили піти або їм було наказано піти, дехто міг поставити під сумнів мудрість православних лідерів щодо скорочення їхньої кількості або звинуватити православних у розколі. У «Біблійному коментарі експозитора» (The Expositor’s Bible Commentary), том 12, с. 324–325, висловлюється думка, що з боку фальшивих вчителів це було добровільним рішенням. Проте, незалежно від цього, це могло викликати плутанину у нових віруючих.

Питання: Чому в 1 Ів. 2:20 Іван згадує тут про наше помазання від Святого?

Відповідь: Є чотири ймовірні причини.

а) Ми отримали спасіння завдяки помазанню Святим Духом, коли прийшли до Христа.

б) Ми й надалі маємо спасіння, бо помазання Святим Духом утримує нас у Господі.

в) Це не помазання, щоб жити так, як нам заманеться, а помазання від «Святого».

г) Деякі гностики, такі як наасени, хвалилися особливим помазанням. «Лише ми, серед усіх людей, є християнами, які довершують таємницю третьої брами і там помазуються безсловесним миро». (Philosophumena, т. 9, с. 121–122). Цей уривок цитується з праці Додда «Йоанівські послання» (с. 61) та «Біблійного коментаря експозитора» (т. 12, с. 325). Це могло бути пророчим, або ж так само могли чинити протогностики.

Питання: У 1 Ів. 2:22 це суперечить вченню протогностичного єретика Керінта, який стверджував, що «Христос» зійшов на Ісуса під час Його хрещення і покинув Ісуса перед Його смертю. Таким чином, Христос (як Бог) не страждав би, а страждав би лише Ісус. Які вірші в Біблії довели б, що це неправда?

Відповідь: Окрім 1 Івана 2:22, є й інші вірші, які конкретно вказують, що саме «Христос» або «Христос Ісус» (а не просто «Ісус») мав страждати й померти.

Лука 24:26 «Хіба не потрібно було Христу перетерпіти це все, щоб потім увійти у Свою славу?»

Лука 24:46: «Ось що написано: Христос постраждає і воскресне з мертвих на третій день…»

Дії 3:18 «Але таким чином Бог виконав те, що Він передбачив через усіх пророків, кажучи, що Його Христос муситиме страждати».

Діяння 17:3 «…пояснюючи й доводив, що Христос мав страждати й воскреснути з мертвих. „Цей Ісус, про якого я вам проповідую, є Христос“, — заявив він».

Діяння 26:22б-23 «Я [Павло] не кажу нічого понад те, що пророки та Мойсей сказали, що має статися: що Христос муситиме страждати, і, як перший воскреснувши з мертвих, проголошуватиме світло нашому народові та язичникам».

Римлянам 3:24-25 «…викуплення, що є в Христі Ісусі. Бог представив Його як спокутну жертву в Його крові через віру…»

Римлянам 5:6 «Христос помер за нечестивих».

Римлянам 5:8б «Коли ми ще були грішниками, Христос помер за нас».

Римлянам 6:3 «Хіба ви не знаєте, що всі ми, хто охрестився в Христа Ісуса, охрестилися в Його смерть?»

2 Коринтян 1:5а «Бо як страждання Христові переповнюють нас…»

Є й інші приклади, але суть ви зрозуміли.

Скільки з цього було написано за часів Керінта? Керінт, ймовірно, жив наприкінці життя Івана, тож, мабуть, більша частина Нового Завіту (за винятком Об’явлення) на той час уже була написана. Навіть якби Керінт не знав інших місць Писання, він знав, чого навчали апостоли (включно з Іваном), і Керінт вирішив навчати чогось зовсім іншого, ніж те, що вони говорили. Платонічні греки вірили, що, оскільки Бог є досконалим, Він не підвладний пристрастям (почуттям) чи стражданням, і Бог не може страждати. Керінт придумав спосіб, за якого Христос міг би бути Богом, але при цьому Бог все одно не міг би страждати. Багато хто пішов за Керінтом, оскільки він міг узгодити їхнє дохристиянське мислення з Євангелієм. Деякі речі не слід узгоджувати.

Питання: У 1 Ів. 2:25 та 1 Пет. 1:9 вічне життя — це те, що християнам лише обіцяно, чи те, що вони вже мають, як зазначено в Еф. 1:4?

Відповідь: І те, і інше. Це повторення обговорення Ефесян 1:13.

Біблія натякає на те, що Бог є позачасовим, а також перебуває в часі. Для позачасового Бога відповідь — усі три: минуле, теперішнє та майбутнє.

Чак Свіндолл написав чудову брошуру з вивчення Біблії про спасіння, в якій розглядаються ці аспекти.

Аспекти минулого: передбачення та предопределення. Ще до початку часів Бог знав кінець від початку та всі наші дні (Псалом 139:16; Ісая 44:7; Ефесянам 1:4; Титу 1:2).

Аспекти теперішніх подій: Коли ми почули слово істини й закликали Господа (Римлянам 10:9-10), ми стали новим творінням (2 Коринтян5:17 ). Євреїв 4:2 та Дії 10:44 також показують ці теперішні аспекти.

Аспекти теперішнього часу, що тривають: Коли ми втілюємо у своєму житті спасіння, яке є в нас, Бог перетворює наше життя (Филип’ян2:12 –13; 1 Петра 2:2; Євреїв3:14 ;4:11 ;6:11 ).

Аспекти майбутньої надії: Ми прагнемо довершення нашого спасіння (Євреїв9:15 , 28; Римлян 8:23–25; 1 Петра 1:4–5, 9, 13; 1 Коринтян 15:50–53; 2 Коринтян 5:5).

Питання: Що насправді означає слово, перекладене як «впевненість», у 1 Ів. 2:28?

Відповідь: Грецьке слово, яке тут вжито, — parrhesian — також використовується в 1 Івана 3:21; 5:14; а також у Посланні до Євреїв 4:16; 10:19. «Впевненість» — це не дуже точний переклад, оскільки це слово занадто слабке порівняно з грецьким. Можливо, кращим перекладом було б «певна впевненість» або «впевненість, на яку можна покласти своє життя».

Питання: У 1 Ів. 2:28, який час дієслова перекладено як «не соромитися»?

Відповідь: Грецька мова зазвичай дуже точна у формах дієслів, але в цьому конкретному випадку ця фраза може мати одне з двох значень.

Середній голос: це може означати «не соромитися» або «безсоромний», або

пасивний стан: «не бути присоромленим»

Але, можливо, обидва значення є правильними. Деякі люди можуть відчувати сором за те, що вони зробили на землі. Але інших людей, навіть якщо вони спочатку не відчували сорому, Бог може присоромити за те, що вони зробили.

Питання: У 1 Ів. 2:28, чим особливе слово «прихід»?

В: Це грецьке слово «парусія» зустрічається у творах Івана лише в цьому вірші, але греки добре знали цей термін. Цим терміном позначали урочистості, що супроводжували офіційний візит царя.

П: Що саме в 1 Ів. 3:1 означало бути сином когось важливої особи в давнину?

В: Зазвичай це означало щонайменше п’ять речей.

а) Це означало, що колись ти отримаєш спадщину.

б) Це, ймовірно, означало, що про тебе добре дбатимуть уже зараз — ти матимеш гроші, їжу та житло.

в) Це часто означало римське громадянство та привілеї, які воно надавало тобі та твоїм нащадкам.

г) Це часто означало б гарну освіту.

e) Це могло також мати й неприємний бік. Зазвичай вам призначали б добре освіченого раба як наставника чи вчителя. Він навчав би вас граматики, ораторського мистецтва, історії, класичної літератури та інших предметів. Ви б прагнули вчитися, бо йому, ймовірно, надавали б право бити й карати вас, якщо ви цього не робили.

Питання: Чому в 1 Ів. 3:1 зазначено, що ми можемо відчувати, ніби нас не розуміють?

Відповідь: У 1 Івана 3:1 сказано, що світ не знає і не розуміє нас, бо не знає Бога. Світ часто не може збагнути, що нас рухає? Багато років тому один колега запитав мене: «Якщо ти не п’єш, не вживаєш наркотики і не ведеш розпусне життя, то чим ти розважаєшся?» Якщо ти не женешся за бажаннями тіла, бажаннями очей чи гордістю життя, то за чим тоді варто гнатися?

Але ми прагнемо Бога і шукаємо Його всім серцем. Ми знаємо, що зрештою радість, яку ми отримаємо від перебування з Богом, буде більшою за всі задоволення, які ми можемо мати на короткий час на цій землі.

Питання: У 1 Ів. 3:1-2 чи називаються християнки також «синами Божими»?

Відповідь: Так. У Посланні до галатів 3:26-28 показано, що у Христі немає ні чоловіка, ні жінки, але всі вважаються «синами Божими». Причина такого уявлення, що жінки теж є «синами» Божими, може полягати у двох речах.

1. У грецькій культурі дочок не вважали такими ж важливими, як синів.

2. Як спадщина від івриту, в івритській мові не було окремого слова для позначення «дітей», а слово «сини» охоплювало як синів, так і дочок. Про це йдеться у статті в журналі «Christianity Today»10/27/1997 , с. 35.

Див. обговорення Галатів 3:28 для отримання додаткової інформації.

Питання: Як, згідно з 1 Ів. 3:2, ми будемо подібні до Ісуса?

Відповідь: Ми будемо подібні до Ісуса так само, як відображення подібне до оригіналу.

За характером ми покликані бути подібними до Христа. У небі ми будемо безгрішними.

У любові до Бога ми любимо, бо Бог першим полюбив нас.

У любові до інших ми виявляємо Божу любов як посланці Христа.

Хоча нас ніколи не будуть шанувати як богів і ми ніколи не станемо Богом, ми є дітьми Божими і успадкуємо славу та щедрі багатства, які Бог дарує Своїм дітям.

П: Як, згідно з 1 Ів. 3:3, ми очищаємо себе, якщо нас очищає Бог?

Відповідь: Хоча Бог має силу, ми несемо відповідальність за те, щоб скористатися цією силою. Стверджувати, що Бог чистий, а я грішник, тому мені доведеться просто залишатися у своєму гріху, є настільки ж небіблійним, як і твердження, що ми можемо стати безгрішними в цьому житті. Стверджувати, що освячення — це виключно справа Бога, а нам нічого робити, є настільки ж небіблійним, як і твердження, що ми можемо очистити себе без Бога. Павло добре ілюструє цю антиномію у Посланні до філіп’ян 2:12–13: «Тому, мої улюблені, як ви завжди були слухняні — не лише в моїй присутності, але тепер набагато більше в моїй відсутності, — доведіть до кінця [подібність до Господа Ісуса] своє власне спасіння зі здоровою, серйозною обережністю та трепетом, бо Бог є Той, хто постійно проявляє Свою силу в вас, як у вашому прагненні, так і у виконанні Його волі». (Розширений переклад Вюста)

Ми не очищаємо себе, намагаючись зосередитися на тому, щоб «не грішити», або навіть намагаючись зосередитися на дотриманні законів. Ми очищаємо себе і дотримуємося закону Христа, зосереджуючись на Ісусі.

Питання: У 1 Ів. 3:4, у чому полягає різниця між гріхом і беззаконням?

Відповідь: Насправді гріх — це беззаконня. Колись була стара гра під назвою «Dungeons and Dragons», де персонаж міг бути добрим або злим, а також законним або беззаконним. Отже, персонаж міг бути «беззаконним добром» або «законним злом». Вчення про те, що люди можуть бути будь-якими з цих типів, є безглуздим в очах Бога. Якщо ви не дотримуєтеся Божих заповідей, ви не є благочестивими. Навіть якщо ви дотримуєтеся Божих заповідей, але не виконуєте Його заповідь любити свого ближнього, то не обманюйте себе: ви теж не є благочестивими. Кажуть, що в усій гностичній літературі ніколи не зустрічається заповідь любити свого брата.

Питання: Чи, згідно з 1 Ів. 3:4–6; 1 Ів. 3:9 та 1 Ів. 5:18, ми маємо бути безгрішними, тобто не мати гріха, щоб спастися?

Відповідь: Ні, інакше як би Іван міг написати 1 Ів. 1:8? Гейслер і Хау у книзі «Коли запитують критики» (When Critics Ask), с. 539, пояснюють це так: «Якщо свиня й ягня впадуть у багнюку, свиня захоче там залишитися, а ягня — вибратися. І віруючий, і невіруючий можуть впасти в один і той самий гріх, але віруючий не може залишатися в ньому й почуватися комфортно». У 2-й книзі Хронік6:36 також сказано, що всі грішать.

Питання: У 1 Ів. 3:8 я думав, що Ісус прийшов на землю, щоб померти за наші гріхи, тож чому ж Він прийшов, щоб знищити діло диявола?

Відповідь: Обидва твердження є правдивими. Диявол є князем цього світу, і в 1 Івана 5:19б сказано, що весь світ перебуває під владою того, хто є злий. Ісус прийшов у цей ворожий світ, щоб знищити діло диявола, померши за нас на хресті та воскреснувши з мертвих. Ісус прийшов, щоб ми мали життя (Івана 10:10).

Питання: Чому в 1 Ів. 3:9 сказано, що народжені від Бога не грішать, якщо в 2 Хр.6:36 показано, що всі є грішниками? (Це питання порушив мусульманин Ахмад Дідат.)

Відповідь: Час грецького слова в 1 Івана 3:9 та в інших місцях 1 Івана означає «продовжувати грішити». Однак людині не потрібно знати грецьку мову, щоб це зрозуміти. У 1 Івана 1:8 сказано, що всі грішать. Я не знаю, чому Дідат навів 2 Хронік 6:36, намагаючись протиставити 1 Івана 2 Хронікам, коли сам 1 Івана чітко вчить нас, що всі грішать. 1 Івана 2:2, 12 та4:10 також показують, що ми грішимо.

Питання: У 1 Ів. 3:10, 14–18, 23–24 сказано, що якщо християнин ненавидить інших або не завжди їх любить, чи потрапить він або вона до пекла?

Відповідь: Існує різниця між тим, щоб не завжди любити когось так сильно, як слід, і тим, щоб ненавидіти цю людину. Хоча ми маємо ненавидіти зло (Псалом 45:7; Приповісті15:27 ), ненависть до іншої людини не повинна бути в серці жодного християнина.

Однак християни не люблять досконало. Справжні християни все ще грішать, а деякі грішать дуже сильно. Проте справжні християни каються у своїх гріхах, що означає: вони шкодують про свої гріхи, визнають їх перед Богом і вирішують більше їх не чинити.

Питання: Чи суперечить 1 Ів.3:10 словам Бога про те, що Він любив Якова, а Ісава ненавидів?

Відповідь: Ні, з двох причин.

1. Гіпотетично кажучи, навіть якби Бог абсолютно не мав любові до когось (що є неправдою згідно з Псалмом 145:8,13), Бог не зобов’язаний дотримуватися заповідей, які Він дає Своїм створінням.

2. «Любити Якова і ненавидіти Ісава» — це гебрейська ідіома, яка вказує на те, що Якова любили більше і що він отримав благословення, яких не отримав Ісав.

Питання: У 1 Ів. 3:10, 15, чи є хтось, кого ви справді зневажаєте або ненавидите? Чи є хтось, щодо кого ви були б розчаровані, якби ця людина покаялася, увірувала в Христа, а потім померла й потрапила до Неба? Якщо так, то що цей вірш може означати для вас?

В: Якщо ви будете розчаровані, дізнавшись, що якась людина покаялася і отримала спасіння, це ознака того, що саме ви є загубленими, якщо у вашому серці немає Божої любові. Будь-яка кривда, заподіяна нам кимось на землі, не є такою великою, як наш гріх перед досконало святим Богом. Але Бог пробачив нам наші гріхи, і ми повинні усвідомити, відносно кажучи, наскільки насправді незначними є кривди, які нам заподіюють люди. Я б волів, щоб люди чинили мені багато зла і були спасенні, ніж щоб ніхто не чинив мені зла, а я був загублений.

Питання: Як у 1 Ів. 3:12 Каїн належав до лукавого? Чи це тому, що він вбив свого брата Авеля?

Відповідь: Там не сказано, що Каїн належав до лукавого тому, що вбив свого брата. Натомість сказано, що Каїн вбив свого брата, бо був дитиною диявола. Вчинки Каїна показали, що його серце було злим. Але злі вчинки, як правило, ще більше зміцнюють зле серце.

Питання: У 1 Ів. 3:16-17, порівняно з пересічною людиною на роботі або в організаціях, до яких ви належите, чи вважали б вас більш люблячими чи менш люблячими? Чому це має значення?

Відповідь: Деякі люди можуть сприймати всіх християн як тих, хто судить інших, незалежно від того, що ми робимо; але це тут не має значення — вони є винятками. Однак якщо більшість людей не сприймає вас як люблячих, то яким же свідченням Божої любові ви є? Для людей, які ще не готові навіть наблизитися до християнської спільноти, ви можете бути єдиним проявом Христової любові, який вони бачать. Сподіваємося, що те, що вони бачать, є добрим, чистим і привабливим.

Питання: У 1 Ів. 3:16-17 йдеться про те, що в сучасному світі люди, можливо, навіть не знають, що таке справжня любов. У чому різниця між любов’ю та сентиментальністю? Що, зрештою, є любов?

Відповідь: Сентиментальність — це приємні, люблячі почуття до Бога чи до когось іншого. Хоча любов часто теж це включає, вона є чимось більшим. Любов — це робити щось, щоб виразити свою любов.

Одна справа — зустрічатися з кимось, щоб разом робити щось приємне, наприклад, займатися спортом, а інша — знати, що ця людина прийде до тебе, навіть якщо їй це не принесе задоволення, але ти потребуєш допомоги. Коли ми були безбожними й негідними любові, Христос помер за нас, як сказано в Римлянам 5:6-8.

Здаватиметься, що у вас багато друзів, якщо спілкування з вами приносить комусь фінансову вигоду. Але скільки у вас друзів, які поділилися б із вами своїми матеріальними благами, незважаючи на власні втрати, як сказано в 1 Івана 3:17? Але щоб мати таких друзів, вам потрібно бути таким самим другом.

Якщо вашому другові потрібно почути щось неприємне, чи скажете ви йому це, чи просто будете підтримувати приємну атмосферу? Якщо те, що ви скажете, може поставити під загрозу вашу дружбу, але для нього дуже важливо це почути, то вам треба вирішити: що для вас важливіше — дружба чи сам друг? Сентиментальність може здаватися любов’ю, але в цьому випадку вона відрізняється від любові, бо сентиментальність орієнтується на те, що приємно, а любов — на те, що найкраще для іншої людини.

Зрештою, у 1 Івана 3:18 сказано, що біблійна любов — це дієслово дії, і вона ґрунтується на істині.

Питання: Як, згідно з 1 Ів. 3:16-18, виявляється любов?

Відповідь: Є історія про маленького хлопчика, який на день народження мами купив їй іграшкову пожежну машину. Багато дорослих дарують саме так — дарують іншим те, чого самі хочуть. Це не любов до людини, а проекція себе на цю людину. Справді виразити свою любов — це дати їй те, чого вона потребує або чого хоче. Іноді нам доводиться шукати найкращий спосіб виразити свою любов. Іноді те, чого хтось найбільше може бажати від нас, — це не матеріальний подарунок, а дар нашого часу.

Але чи завжди любов полягає в тому, щоб давати людині те, чого вона хоче, — особливо якщо вона є алкоголіком чи наркоманом? Виражати свою любов — це не лише давати людям найнеобхідніше, але й дарувати їм ті хороші речі, яких вони прагнуть. Любов може бути й «суворою любов’ю», яка полягає в тому, щоб відмовляти їм у бажаному, навіть у хорошому, коли для них найкраще на той момент цього не мати.

Питання: У 1 Ів. 3:16–18 ми бачимо, як любити на ділі, але що означає любити по-справжньому? Чи можна любити нещиро або будувати стосунки на удаванні?

Відповідь: Любити в істині може означати не любити удавано, не вдавати, що любиш когось лише тому, що ця людина багата, приваблива чи має впливові зв’язки. Це також може означати не створювати перед іншими фальшивого образу, а дозволити їм любити тебе таким, яким ти є, з усіма твоїми недоліками. Ти не відчуватимеш себе по-справжньому коханим, якщо знатимеш, що хтось інший любить лише той фальшивий образ тебе, який ти створюєш.

Любити по-справжньому також означає робити те, що найкраще для людини, і бути щирим, навіть коли це боляче або коли ви відчуваєте, що це може поставити під загрозу дружбу.

Питання: Чому в 1 Ів. 3:20 Іван відчуває потребу зазначити, що Бог більший за наші серця?

Відповідь: Хоча розумом це розуміють усі, іноді люди можуть відчувати, що провина чи сором у їхніх серцях занадто великі, щоб Бог міг їх пробачити. Іван нагадує нам, що Бог є Господом наших почуттів, і коли Він щось проголошує, це є правдою незалежно від того, як ми себе почуваємо.

Питання: Як у 1 Ів. 3:19-21 та 1 Ів. 5:13 християни отримують впевненість (або її відсутність) щодо Бога?

В: У 2 Коринтян 13:5-6 сказано, що ми маємо обов’язок перевіряти себе, а також таких вчителів, як Павло, щоб переконатися, що ми перебуваємо у вірі. Існує щонайменше три взаємодоповнювальні способи самоперевірки.

Доктрина: 1 Івана 5:9-12 говорить, що кожен, хто (справді) вірить у Сина Божого, має свідчення Божої істини, записане в своєму серці.

Любов: 1 Івана 3:16-18 говорить, що якщо ми «розуміємо», що Ісус любив нас настільки, що пожертвував за нас Своїм життям, то ми можемо любити інших настільки, щоб віддати за них своє життя. Якщо ми не готові віддати своє життя за інших, то це може бути ознакою того, що ми насправді не «розуміємо», що Христос зробив для нас.

Послух: Іоанна 14:15,23 та 1 Івана 3:4-7 показують, що якщо ми любимо Бога, то дотримуємося вчень Ісуса. Це можна вважати частиною любові, але оскільки дехто намагається любити, не дотримуючись вчень, це заслуговує на окремий пункт.

Питання: Як у 1 Ів. 3:21 серця деяких людей засуджують їх?

Відповідь: Коли ми перевіряємо себе і бачимо, що не відповідаємо вимогам, ми можемо вчинити одне з трьох. Ми можемо відступити від Бога через почуття провини та сорому, можемо здатися і спробувати відволіктися на інші речі, або можемо наблизитися до Бога заради зцілення та освячення. Наблизьмося до Бога (Євреїв 10:22), незалежно від того, як ми почуваємося після самоперевірки.

Питання: Як у 1 Ів. 3:22-23 дотримання Божих заповідей пов’язане з вірою в ім’я Його Сина та любов’ю один до одного?

Відповідь: Ми можемо просити з вірою, без того, щоб наше серце засуджувало нас, і Бог дасть нам усе, про що ми просимо, бо ми проситимемо про добро, оскільки дотримуємося Божих заповідей і догоджаємо Йому. Тут не йдеться про те, що ми відчуваємо бажання догоджати Йому чи маємо намір це робити, а про те, що ми робимо те, що Йому до вподоби.

Питання: У 1 Ів. 3:24, що, згідно з 1 Івана 3, означає жити в Бозі, а Бог — у нас?

Відповідь: Одним із плодів того, що ми перебуваємо в Бозі, а Бог у нас, є те, що ми віримо, слухаємося й любимо Бога, знаючи, як сильно Бог нас любить і що Христос зробив для нас. Як Бог любить інших, так і ми маємо любити інших. Джерелом того, що ми перебуваємо в Бозі, а Бог у нас, є Святий Дух, якого Бог дарує всім віруючим.

Питання: Чи стосується 1 Ів. 4:1-3 духів чи людей?

Відповідь: Цей уривок стосується будь-якого джерела вчення, чи то містичне послання від духа, чи то слова від людини, вимовлені вголос чи написані. Якщо людина стверджує, що говорить від імені духа, то перевіряти її слід так само.

Питання: У 1 Ів. 4:1, оскільки деякі люди намагаються знайти Бога, чому ж Бог свідомо допускає існування фальшивих пророків?

Відповідь: Згідно з тим, як Бог вирішив влаштувати Своє творіння та допустити існування гріховного світу, Він дозволяє багато речей, що розбивають Йому серце, як показує Матвія 23:37-39. Бог не створив нас роботами, а дає нам можливість вибору (як явну, так і приховану) щодо того, чи слідувати за Ним. Тим, хто не хоче слідувати за Богом, Бог дозволяє сатані створювати підробки, щоб люди почувалися комфортніше зі своїм вибором. Але Бог знає, хто належить Йому, і Він подбає про те, щоб Його обрані або не впали в одну з цих оман, або, якщо вони все-таки потраплять у одну з цих підробок, то повернуться. Див. також три запитання щодо книги Хабакука 1:13.

Питання: Чи, згідно з 1 Ів. 4:2, кожен дух або вчитель походить від Бога, якщо він стверджує, що Ісус прийшов у тілі?

Відповідь: Ні. Як зазначено в 1 Івана 5:1, це є необхідною, але не достатньою умовою для благочестивих наставників.

Питання: Якщо, згідно з 1 Ів. 4:2, кожен дух (тобто пророк), який визнає, що Ісус Христос прийшов у плоті, є від Бога, то що ж тоді сказати про Мухаммеда? (Це питання порушив мусульманин Ахмад Дідат.)

Відповідь: Дідат додає, що в Корані, сура 3:45, та в багатьох інших місцях Ісуса називають «Христом». Спочатку давайте виправимо кілька дрібних помилок, а потім перейдемо до головної думки.

Незначний момент 1: У Корані Ісуса називають «Масіх», що в перекладі означає «Месія» і в кількох місцях є еквівалентом слова «Христос». Насправді таких місць небагато.

Незначний момент 2: Інший мусульманський апологет, з яким я листувався (Фарід), заперечував, що Ісус є Месією. Однак він не лише не погоджувався з Дідатом, але й суперечив Корану. Тож не завжди можна покладатися на те, що говорить мусульманський апологет.

Другорядний пункт 3: Багато мусульман довіряють книзі, написаній у Середньовіччі, яка називається «Євангеліє від Варнави». Але й вона заперечує, що Ісус є Месією, що знову суперечить як Біблії, так і Корану.

Головний пункт: Немає сенсу називати Ісуса Христом/Месією/Масіхом, якщо переосмислювати це поняття. Старий Завіт показує, що Месія — це Обіцяний, Помазаник, який врятує нас від наших гріхів. Коран не стверджує, що Ісус когось від чогось врятував. Сам Мухаммед вчив, що Ісус навіть не заступатиметься за нас, а виправдовуватиме Себе через Свої провини. Лише Мухаммед буде тим, хто заступатиметься за людей. Про це йдеться в хадисах у «Сахіх Муслім», т. 1, книга 1, № 378, с. 129, та в «Ібн-і-Маджа», т. 5, книга 37, № 4312, с. 528–530

Питання: Чи йдеться в 1 Ів. 4:2–3 про те, що Ісус мав тіло до чи після Свого воскресіння, чи про те й інше?

Відповідь: І про те, і про інше. Згідно з книгами «Коли запитують секти» (с. 298) та «Коли запитують критики» (с. 539–540), Іван у грецькому тексті вживає доконаний час («прийшов»). Доконаний час означає минулу дію чи стан, що триває. У 2 Івана 7 Іван каже, що ошуканці відмовляються «визнавати прихід Ісуса Христа у плоті», використовуючи в грецькому тексті теперішній час.

Лука 24:39; Івана 2:19-22; 20:26-27; та Дії 2:30-31 також свідчать про те, що Ісус мав фізичне тіло після Свого воскресіння.

Питання: У 1 Ів. 4:4, кого мають на увазі під словом «їх», яких християни перемагають?

Відповідь: Це не стосується безособових боротьб чи гріхів; це стосується особистого рівня. Це стосується не лише фальшивих пророків, але насамперед тих духів, які стоять за фальшивими вчителями. Ми маємо розпізнавати та перемагати віру в цих фальшивих духів, так само як ми маємо перемагати інші спокуси.

Питання: Яка точка зору світу викладена в 1 Ів. 4:5?

Відповідь: У світі існує безліч суперечливих поглядів, але загалом вважається, що кожен може робити те, що вважає правильним у своїх очах. Один із варіантів цього погляду полягає в тому, що люди можуть робити це, доки це явно не шкодить іншим. Другий погляд — «YOLO» (живеш лише раз), тож насолоджуйся всім, чим можеш, прямо зараз. Третій погляд полягає в тому, що не слід засуджувати будь-які інші погляди — за винятком християнства.

Питання: Чому, згідно з 1 Ів. 4:5, світ більше прислухається до лжевчителів, ніж до християн?

Відповідь: Вони слухають їх, бо їх обманюють або вони самі себе обманюють у трьох аспектах: розуму, емоцій та волі.

Розум: З огляду на їхні припущення та переконання, жити заради сьогодення може здаватися більш логічним. Деякі нехристияни дуже скептичні; вони хочуть вірити, що нічого не є цілком певним, тому живуть, «страхуючи свої ставки». Як було написано на одній футболці: «Життя непевне, тож спочатку з’їж десерт». Інші нехристияни відрізняються; вони надзвичайно довірливі, вірячи в те, у що не слід вірити. Якби щось виявилося неправдою, то їхня система переконань розвалилася б, тому з цієї причини вони не хочуть, щоб це було неправдою.

Емоції: У деякі речі вірити приємніше, ніж в інші. Якщо дві речі вважаються однаково правдивими, то деякі люди твердо повірять у ту, що приємніша, просто тому, що вона приємніша.

Воля: Деякі люди свідомо вирішують вірити в щось або бути частиною чогось. У Юті були мормони, які не вірили, що мормонізм є істинним. Але вони все одно залишалися мормонами, бо якби пішли, їхні дружини покинули б їх і забрали дітей. Якщо хтось покидає мормонізм, його мормонський начальник може звільнити його, або він може втратити значну частину продажів серед мормонських клієнтів. В ісламі, згідно з шаріатом, коли чоловік відходить від ісламу, його мають стратити, якщо він не повернеться. Деякі мусульмани вважають те саме щодо жінок, а інші кажуть, що ні, її слід просто ув’язнити на невизначений термін.

Питання: У 1 Ів. 4:7 сказано, що Бог є любов’ю. Чи не означає це, що любов є Богом і все, що робиться заради любові, автоматично робиться заради Бога, як стверджують християнські ліберали?

Відповідь: Ні. Як висловився один християнин: «Наша культура взяла істину про те, що Бог є любов, і перевернула її, зробивши любов своїм богом». Те, що робиться заради любові до грошей, не робиться для Бога, як показує Матвія 6:24. Одним із прикладів того, що любити людей більше, ніж Бога, є зло, є уривок з Матвія10:37 , де Ісус каже: «Кожен, хто любить свого батька чи матір більше, ніж Мене, не гідний Мене; кожен, хто любить свого сина чи дочку більше, ніж Мене, не гідний Мене».

Питання: Як, згідно з 1 Ів. 4:9, ми живемо через Ісуса?

Відповідь: Існує щонайменше чотири способи, у яких це є правдою.

Зараз, на землі, ми будемо жити, знаючи, що прямуємо до неба. Ми перестанемо робити те, що не подобається Богу, перестанемо говорити те, чого Він не хоче, щоб ми говорили, і прагнутимемо жити так, щоб догоджати Йому. Ми не просто слухаємося Його, але й любимо Його. Ми не можемо зробити цього самостійно, але живемо через Ісуса завдяки Святому Духу, що живе в нас.

Після смерті ми не маємо ні права, ні власних заслуг, щоб потрапити до неба. Але Ісус заплатив за нас викуп, і через Нього ми маємо право жити вічно з Ним, сидячи разом із Христом (Ефесян 2:6).

Наше минуле очищене. Ми можемо жити без почуття провини за те, що зробили раніше. Якщо те, що ви зробили, не настільки зло, як те, що зробив Савл з Тарсу (до того, як він став Павлом), то й ви можете відчути ту свободу від провини, яку мав Павло.

Інші повинні бачити нашу покірну любов до Бога навіть тоді, коли ми не проповідуємо Євангеліє. Ми також повинні приймати інших віруючих, так само як Христос прийняв нас (Римлянам 15:7), і не судити нікого з мирської точки зору (2 Коринтян 5:16).

У смиренні ми бачимо, що зберігаємо вічні скарби в глиняних посудинах (2 Коринтян 4:7). Нам немає чим хвалитися за те, що ми зробили (Филип’ян 3:4-7), але ми можемо хвалитися лише тим, що зробив Христос через хрест (Галатів 6:14).

Питання: Чи потрібно нам, згідно з 1 Ів. 4:10, турбуватися про любов до Бога, оскільки ініціатива належить Богу?

Відповідь: 1 Івана 4:10 не може означати, що нам не потрібно любити Бога, бо це суперечило б 1 Івана 4:19-21. Крім того, як кальвіністи, так і некальвіністи погоджуються, що передбачення в Ефесян 1:5 та в інших місцях не означає, що віруючі не люблять Бога, що суперечило б Писанню.

Натомість і 1 Івана 4:10, і 4:19 показують порядок і ініціативу двома взаємодоповнюючими способами. Коли людство було загубленим, неосвіченим і нелюбивим до Бога, Бог полюбив нас і послав Ісуса померти за нас. Коли ми особисто не цікавилися Богом або навіть були Його активними ворогами, Бог все одно полюбив нас першим. Ідея, що Бог любить тих, хто любить Його першим, через їхню любов до Нього, повністю спростовується 1 Івана 4:10, 19.

Питання: Як у 1 Ів. 4:12 може бути, що ніхто не бачив Бога, крім Ісуса, якщо Ісая бачив Господа в Ісаї 6:1?

Відповідь: У 1 Івана4:12 ніхто не бачив Бога у плоті, окрім Ісуса, який явив Себе на землі. У Ісаї 6 це розуміється як видіння. Проте навіть у цьому видінні Ісая відчував себе згубленим через близькість до святості Бога та свою гріховну природу.

Питання: Як, згідно з 1 Ів. 4:13-15, ми живемо в Бозі, а Бог — у нас?

Відповідь: Тут йдеться про паралельні вирази.

Ми живемо в Бозі: наше життя приховане з Христом у Бозі. Коли з’явиться Христос, з’явимося й ми. (Кол. 3:3-4) Тим, хто віддав своє життя Богові, Бог ділиться Своїм життям.

Бог живе в нас: Бог живе всередині нас через Святого Духа, якого також називають Духом Христа. Ми — як Його руки на землі та вираз Христа для інших. Бог живе в нас і бачить те, що ми переживаємо.

Питання: У 1 Ів. 4:13-15, як ви гадаєте, навіщо Бог створив нас, якщо у Нього вже були ангели та тварини?

Відповідь: На відміну від ангелів і тварин, лише чоловіки та жінки, як кажуть, створені за образом Божим. Ми можемо, у певних межах, відображати деякі Божі риси, такі як любов. Бог може жити в нас, завдяки чому Він певною мірою може переживати те, що переживаємо ми, і бачити світ нашими очима.

Для Своєї слави: Бог створив Своїх дітей для Своєї слави. Ісая 43:7; 61:3.

Люди, яких слід любити: Бог дуже любить нас. Псалом 145:9, 17; 1 Івана 3:1.

Бути Його дітьми: 1 Івана 3:1-2; Галатів 3:28, Римлян 8:15-17

Жити в нас: 1 Івана 4:12-16; Римлянам 8:9-11

Бог бажає, щоб ніхто не загинув. Єзекіїль 18:23,32; 33:11; 2 Петра 3:9. Проте Бог не шкодує про те, що створив тих, хто, маючи таку можливість, добровільно вирішив відкинути Його. Бог заздалегідь знав, що вони згрішать, і все одно вирішив не втручатися в їхній вибір і не «знищувати» їх.

Можливо, одна з причин, чому Бог вирішив створити істот за Своїм образом, подібна до тієї, з якої батьки вирішують мати дітей. Так, діти будуть коштувати дорого — підгузки та їжа, і так, діти будуть завдавати душевного болю своїми недугами, образами та непокорою, але попри все це любов робить це вартим зусиль.

Питання: Як у 1 Ів. 4:17 розрізняється «недосконала любов» та любов, що стала досконалою або довершеною в нас?

Відповідь: Любов може бути неповною у знанні або неповною у відданості, але ці два аспекти часто йдуть разом.

Знання допомагають довершити любов: любов людини до Бога може зростати, коли вона дізнається більше про Бога, Його турботу про неї та Його дорогоцінні обіцянки. Чим більше ви любите Бога, тим більше вам захочеться виявляти свою любов через відданість у прагненні догоджати Йому.

Відданість допомагає довершити любов: якщо людина віддана любові до іншої людини, то вона діятиме відповідно. Зазвичай тоді почуття йдуть за цим.

Безумовна любов: Ми можемо любити Бога та інших з певними умовами. Дехто відійшов від віри, бо хотів слідувати за Богом — доти, доки обставини складалися для них сприятливо. Добре, що Йов не був таким. Дехто слідував би за Богом, доки Бог не забрав би у них їхнього чоловіка чи дружину. Добре, що Єзекіїль та Гадсон Тейлор не були такими. Дехто слідував би за Богом, доки Бог захищав би їхню родину від злих людей. Добре, що Коррі тен Бум не була такою. Ми можемо усвідомити, що в нас немає сили ні до безумовної любові до Бога, ні до безумовної любові до інших, включаючи тих, хто заподіяв нам кривду. Ми можемо усвідомити, що не здатні любити безумовно, якщо Бог не любить через нас.

Питання: У 1 Ів. 4:18 сказано, що «досконала любов проганяє страх», то чому ж у 2 Кор.5:11 ми маємо боятися Бога?

Відповідь: Існує два види страху.

Ми маємо боятися Бога, але таким страхом, який сумісний із любов’ю. Християни повинні боятися Бога в тому сенсі, що вони перебувають у благоговінні перед Ним і поважають Його справедливість, мудрість та силу. Наш страх має бути таким, що спонукає нас славити Бога, як це описано в Псалмі 22:23. Оскільки не існує іншого шляху до вічного життя, окрім Божої благодаті, Бог має набагато більшу владу над кожним, ніж лише над фізичним життям і смертю.

Деякі вірші, що підкреслюють правильний спосіб боятися Бога, — це Іов 28:28; Пс. 15:4; 34:11; 40:1-3; Приповісті 1:7; 2:4. Деякі вірші, які показують, що неправильно не боятися Бога, — це Пс. 55:19; Приповісті 1:29; 9:10; 10:27; 15:33 та Єремія 2:19.

Ми не повинні боятися нікого іншого. Давид не боявся своїх ворогів у Псалмі 3:6. У Псалмі 23:4 сказано, що ми не повинні боятися зла, а в Псалмі 27:1-3 — що ми не повинні боятися інших. Інші вірші: Пс. 46:2; 49:5; Приповісті 29:25.

Питання: Чому в 1 Ів. 4:19-20 неможливо щиро сказати, що ти любиш Бога, якщо ти ненавидиш свого брата?

Відповідь: Святе Письмо прямо цього не говорить, але для цього може бути кілька причин.

Порівняльна складність: якщо ми не здатні любити своїх християнських братів і сестер, яких ми можемо бачити, торкатися та з якими можемо безпосередньо спілкуватися, то набагато складніше було б любити Бога, якого ми (поки що) не можемо бачити, торкатися та з яким не можемо спілкуватися віч-на-віч.

Те, що є всередині нас: якщо Божий Дух дарує нам любов до інших, а ми не маємо цієї любові до інших, то це означатиме, що в нас немає Божого Духа і ми не спасенні.

Питання: Як, згідно з 1 Ів. 4:20–21, ми маємо любити інших?

Відповідь: Ми маємо любити інших майже в усьому. Ми маємо любити вчинками, а не лише словами (Якова2:14 –16), жертовно і так, як Бог любить нас (1 Івана4:19 ). Любов є найважливішою з християнських чеснот (1 Коринтян 13, особливо вірші 1–3, 13).

Єдиний спосіб, яким ми не повинні любити, — це любити когось, навіть власну родину, більше, ніж ми любимо Бога. Якщо наша нібито любов до когось змушує нас не слухатися Бога, то це є хибною або неправильною любов’ю.

Питання: Чи означає 1 Ів. 5:1, що кожен, хто вірить, що Ісус є Месією, потрапить до Неба?

Відповідь: Ні. Як і в 1 Ів. 4:2, це є необхідною, але не достатньою умовою для того, щоб бути віруючим. Цікаво, що в грецькій мові існує не одне, а два слова, що означають «вірити». Одне слово в Біблії вживається для позначення довіри, на якій ґрунтується все життя, а інше — для позначення суто інтелектуального схвалення.

Питання: У 1 Ів. 5:1б чи «ті, хто народилися від Нього», стосуються Ісуса чи інших віруючих?

Відповідь: Хоча це правда, що ті, хто любить Отця, повинні любити й Ісуса, але цей вірш говорить не про це. Це стосується інших віруючих з трьох причин.

1 Івана 4:20 протиставляє любов до Бога ненависті до брата

1 Івана 4:21 наказує всім, хто любить Бога, любити свого брата.

1 Івана 5:2 говорить, що ми маємо любити дітей (у множині) Божих.

Отже, 1 Івана 5:1б, що знаходиться між кінцем 4-го розділу та 1 Івана 5:2, порушує ту саму тему, що й інші вірші. Коментатори, здається, одностайні в тому, що це стосується інших віруючих.

Питання: Як у 1 Ів. 5:1б кожен, хто любить Отця, також любить «тих, хто народився від Нього»?

Відповідь: Отець любить нас, і якщо ти любиш Отця, ти будеш любити тих, кого Він любить. Ісус наказує нам любити наших братів і сестер.

Ми маємо бути єдині (Ів. 14:20). Ми маємо досягти повної єдності (Ів. 17:23), щоб світ пізнав, що Отець послав Ісуса. Ми не маємо намагатися створити єдність, а радше зберігати єдність Духа (Еф. 4:3). Нарешті, з практичної точки зору, якщо ти збираєшся провести вічність у небі разом із усіма своїми братами та сестрами у Христі, тобі краще вже зараз навчитися не лише симпатизувати їм, а й любити їх!

Питання: Чому в 1 Ів. 5:3-4 любов до Бога і дотримання Його заповідей так тісно пов’язані між собою?

Відповідь: Іван лише повторює те, що сказав Ісус у Євангелії від Івана 14:21, 23–24. Якщо ви не бажаєте виявляти свою любов, то можна засумніватися, чи є у вас ця любов взагалі. Один із головних способів, як ми виявляємо свою любов до Бога, — це дотримання Його заповідей. Якщо хтось каже, що ми живемо під благодаттю і тому не мусимо дотримуватися нічого, чого не хочемо, скажіть їм, що їм треба ще раз прочитати 14-й розділ Євангелія від Івана.

З цього випливає питання про закони Старого Завіту. Ми можемо розглянути багато законів і побачити в них мудрість щодо гігієни, збереження своєї ідентичності як народу тощо. Але ми не повинні дозволяти цим речам засліплювати нас щодо того факту, що деякі закони та обряди не мали жодної природної мети, яка б приносила користь народу. Натомість це було те, що дав Бог, щоб вони могли виявляти свою любов до Нього через послух. Сьогодні ми не відрощуємо волосся з боків голови, не святкуємо молодиків і не приносимо жертв тварин, але ми все одно виявляємо свою любов, дотримуючись заповідей, які Бог дав нам зараз.

Питання: У 1 Ів. 5:4-5, що таке та перемога, яка перемогла світ?

Відповідь: Наша перемога складається з трьох частин: здобуття перемоги, проголошення перемоги та досягнення перемоги. Христос здобув перемогу Свого народу над гріхом Своїм воскресінням. Ми також проголошуємо нашу перемогу, коли приймаємо Христа, і показуємо її світові через проголошення нашого хрещення. Ми досягаємо цієї перемоги в цьому житті завдяки нашій тріумфальній боротьбі з гріхом.

Питання: Що в 1 Ів. 5:6 означають «вода та кров», через які прийшов Ісус?

Відповідь: Перш ніж відповісти на це запитання, давайте спочатку обговоримо, як на нього відповідати. Нам не потрібно шукати якоїсь символіки, яка була б незрозумілою для віруючих першого та другого століть; це має бути символіка, яку вони розуміли б. По-друге, ми можемо шукати подібну символіку в писаннях Івана, наприклад, про те, що ми маємо народитися з води й Духа (Ів. 3:5), та про те, що Ісус дає живу воду (Ів. 4:10). По-третє, ми можемо врахувати, проти кого Іван виступає в решті книги, — проти протогностиків, які заперечували прихід Ісуса Христа у плоті (1 Ів. 4:2).

Відповідь полягає в тому, що Ісус прийшов через кров, у плоті, і ця плоть була хрещена водою. Церінт хотів відокремити людського Ісуса від божественного Христа, але Іван у 1 Івана 5:6 наголошує, що це був не просто Ісус, не просто Христос, а Ісус Христос, без будь-якого розмежування. Тертуліан (198–220 рр. н. е.) був першим, хто, як відомо, проповідував це вчення.

Що стосується інших поглядів, то Августин Гіппонський стверджував, що це стосується крові та води, які витекли з боку Ісуса (Ів. 19:34). Кальвін і Лютер вважали, що це стосується нашого водяного хрещення та прийняття нами Вечері Господньої. Пламмер і Кендліш стверджували, що це пов’язано зі старозавітними кровними жертвами та водою для очищення. Див. «Біблійний коментар експозитора» (The Expositor’s Bible Commentary), т. 12, с. 350, для отримання додаткової інформації. На с. 353 додається, що незалежно від того, що це означає в 1 Івана 5:6, у 1 Івана 5:8 вода та кров стосуються хрещення та Вечері Господньої.

Питання: Чи був уривок 1 Ів. 5:7–8 доданий до Біблії?

Відповідь: Це було доповнення, якого не було в оригінальних рукописах. Як зазначено у «Загальному вступі до Біблії» (с. 484): «Насправді визнання довшого варіанту як справжньої частини тексту 1 Івана порушує майже всі основні канони текстуальної критики». Однак християни, які віддають перевагу Версії короля Якова, зазвичай приймають цей уривок, і ось аргументи обох сторін.

Точка зору «Додано пізніше»: Спочатку ми розглянемо рукописи, які містять 1 Івана і не містять цього уривка, а потім — церковних авторів, які не посилаються на нього.

Біблійні рукописи та родини рукописів, які містять 1 Івана 5:6–9, але не містять цього доповнення.

Ватиканус [B] 325–350 рр. н. е.

Синайський [Si] 340–350 рр. н. е.

Бохайрський коптський [Boh] III/IV століття

«Александрійський» [A], бл. 450 р. н. е.

Сахідський коптський [Sah] III–IV століття

Сирійська

Деякі вірменські [Arm] з V століття

Ефіопська [Eth] з бл. 500 р. н. е.

Грузинська [Geo] з V століття

Візантійський лекціонарій (K, L, P)

Арабська

Слов'янська

048 оригінал, 33, 81, 322, 323, 436, 945, 1067, 1175, 1241, 1243, 1292, 1409, 1505, 1611, 1735, 1739, 1846, 1881, 2138, 2298, 2344, 2464,

Psi, 1844, 1852 мають дещо інше граматичне закінчення для слова «свідчити».

У L833 слово «хрещення» вживається замість «вода»

Латинська Вульгата Аміатінуса, перша половина VIII століття

Кодекс Фульденсіс, латинська Вульгата, 546 р. н. е. (найдавніша Вульгата)

«Валліцелліанус» — латинська Вульгата, 735–804 рр. н. е.

Наступні церковні автори цитують 1-е Послання Івана або обговорюють Трійцю, але ніколи не згадують про це додавання.

Іриней (182–188 рр. н. е.) посилається на 6 віршів з 1-го Послання Івана

Тертуліан (198–220 рр. н. е.)

Климент Олександрійський (193–217/220 р. н. е.)

Іполит (222–235/6 рр. н. е.)

Оріген (225–254 рр. н. е.)

Кіпріан Карфагенський (бл. 246–258 рр. н. е.) Однак цікавою є примітка «гамма» на сторінці 323 у 7-му томі «Нікейських та пост-Нікейських отців» (друга серія). У ній, зокрема, зазначено: «Вважалося, що ці [додаткові слова] цитував святий Кипріан у своїй праці про єдність Церкви; і ця цитата, якщо вона справді існує, мала б надзвичайно важливе значення, оскільки це дозволило б віднести їхнє вживання до більш раннього періоду. Однак Тішендорф (Gk. Test., Ed., viii, ad. Loc.) наводить підстави вважати, що ця цитата є лише уявною і насправді стосується останнього речення 8-го вірша».

Діонісій Олександрійський (246–265 рр. н. е.)

Єронім (373–420 рр. н. е.)

Григорій Назіанзен (330–391 рр. н. е.) у доведенні Трійці посилається на цей вірш, але не наводить цього доповнення. «А як же тоді бути з Іваном, коли у своєму Католицькому Посланні він каже, що є Троє, які свідчать: Дух, Вода та Кров?» У праці «Про Святого Духа», розд. 19, с. 323–324 (The Nicene and Post-Nicene Fathers, Second Series, т. 7) Григорій, звісно, міг би процитувати це доповнення, якби знав про його наявність у своєму тексті.

Амвросій Міланський (340–397 рр. н. е.) також цитував 1 Івана 5:6, обговорюючи Святого Духа та Трійцю, і він не цитував 1 Івана 5:7. Єдиним розумним поясненням є те, що цього там не було.

Августин Гіппонський також посилається на 1-е Послання Івана без цих віршів.

Кводвультдеус (бл. 453 р. н. е.)

Отже, цей уривок було додано до Біблії короля Якова, Вульгати та релігійних творів, починаючи приблизно з 380 р. н. е.

У сучасній книзі «Посібник з вирішення біблійних труднощів» (с. 50–52) зазначається, що цей уривок містився лише у 8 грецьких рукописах. Найголовніше, що у чотирьох із цих восьми він був у примітці на полях, а не в самому тексті. Іншими словами, це була примітка, яку хтось додав на полях, так само, як християни роблять примітки сьогодні. Згодом хтось переписав цю примітку з поля у сам текст. Крім того, хоча церковні автори широко цитували 1-е Послання Івана та багато писали на захист Трійці, жоден із них не цитував 1 Івана 5:7–8 для обґрунтування Трійці. Цей уривок також відсутній у сирійських, коптських, вірменських, ефіопських, арабських, слов’янських перекладах і, судячи з усього, у всіх інших, крім латинського. Однак, згідно з «Текстуальним коментарем до Нового Завіту» (2-ге видання, с. 648), його немає навіть у ранній формі Старолатинського/Італійського перекладу чи у «Вульгаті», виданій Єронімом.

Як у книзі «Коли критики запитують» (When Critics Ask), с. 540–541, так і в «Повній книзі відповідей на біблійні питання» (The Complete Book of Bible Answers), с. 73–74, зазначається, що єдиною причиною наявності цього уривка в будь-яких пізніх грецьких рукописах є те, що на Еразма чинили тиск, аби він включив його до свого третього видання грецького Нового Завіту 1522 року. Сам Еразм опустив цей уривок у своїх першому та другому виданнях3/1/1516 та 1519 років. Еразм заявляв, що включить його лише в тому випадку, якщо вдасться знайти хоча б один грецький рукопис, у якому він міститься. Після того, як Еразм випустив своє друге видання, такий рукопис було знайдено. Він називається «Кодекс Грегорія 61» і був переписаний францисканським ченцем на ім’я Фрой (або Рой) у 1520 році (зверніть увагу на дату). Оскільки Еразм не знав про існування цього джерела, він додав його до свого третього видання 1522 року, оскільки Католицька Церква вимагала цього. Друкар Файєрабенд додав його до Біблії Лютера у 1574 році.

Грецький вчений Брюс Мецгер у праці «Текстуальний коментар» (друге видання, с. 715–716) наводить більш детальний аналіз.

Короткий виклад пізнішої точки зору: У «Загальному вступі до Біблії» (с. 484) сказано: «Насправді визнання довшого варіанту як справжньої частини тексту 1-го Послання Івана порушує майже всі основні канони текстуальної критики».

Оригінальна точка зору: Слід визнати, що три найдавніші грецькі рукописи, які містять 1 Івана 5:7–8, датовані X, XII та XIV століттями; цей уривок не входив до візантійської групи рукописів і навіть не був присутній у оригінальній латинській Вульгаті. Він міститься в таких мінускулах:

Кодекс Грегорі 61 (1520/1521 р. н. е., складений францисканським ченцем з Оксфорда Фроєм/Роєм). Його також називають Кодексом Монфортіанус. (Кодекси 61 та 629 містять дещо інше читання, ніж інші.) Написаний після того, як Еразм заявив, що не включить цей уривок до своєї Біблії, доки йому не нададуть грецький рукопис, у якому він міститься. Цей рукопис було передано Еразму як «давніший» грецький текст, і Еразм тоді з неохотою включив його.

Варіант 88 — рукопис XII століття, а 1 Івана 5:7-8 було додано пізніше, у XVI столітті, почерком у Неаполі

Варіант 221 — варіант тексту, доданий до рукопису, що походить із 10 століття і зараз зберігається в Оксфорді

Варіант 429 — варіант, доданий до рукопису XVI століття у Вольфенбюттелі

629 — текст XIV століття, не є варіантом читання

636variant — варіант, доданий до рукопису XVI століття в Неаполі

918 — рукопис XVI століття в Ескоріалі, Іспанія. У тексті, не є варіантом читання

2318 — рукопис XVIII століття в Бухаресті, Румунія. У тексті, не є варіантом читання

w110 — XVI століття, копія «Комплутенської багатомовної Біблії» Сіменеса, опублікованої 1514 року.

У чотирьох із зазначених вище рукописів це було на полях як пізніший додаток, а не в основному тексті. За можливим винятком 629, цього не було в жодному відомому грецькому рукописі до часів Еразма.

Латинська Вульгата Кавенсіса (Іспанія, IX століття)

Толетанська латинська Вульгата (10 століття)

Деякі вірменські [Arm] рукописи V століття

Друге за давністю місце, де це слово зустрічається, — у праці «Liber Apologeticus», написаній або іспанським єретиком Присциліаном, або його послідовником єпископом Інстантієм близько 385 року н. е.

Вона також міститься у працях Варімадума (380 р. н. е.)

Анонімний трактат про повторне хрещення (250/4–256/7 рр. н. е.), розд. 18, «Ante-Nicene Fathers», т. 5, с. 677, посилається на 1 Івана 5:8. Однак у примітці зазначено, що там наводиться латинська формула, а не грецька.

У працях «Speculum» (V століття).

Іоанн Кассіан, батько напівпелагіанської єресі (435 р. н. е.).

Преподобний Беда

Це міститься в різних італійських версіях та в Клементинівській версії латинської Вульгати. «Свідчення на землі — Дух, вода та кров, і ці три є єдиним у Христі Ісусі. І ці три свідчать на небі: Отець, Слово та Дух».

В «Енциклопедії біблійних труднощів» (с. 375) зазначено, що цей текст був у Старолатинській/італійській Біблії ще в V столітті, а також у дуже пізньому рукописі 635 року, написаному мінускулом, у примітці на полях.

Цей текст був у латинській Біблії в Середньовіччі, а також у версії короля Якова, і його визнавала Католицька Церква протягом понад 900 років. Однак він ніколи не був прийнятий у Грецькій чи Східних Церквах.

Питання: Чи означає 1 Ів. 5:6-8, що, оскільки Святий Дух є свідком разом із водою та кров’ю, Святий Дух не є живою істотою?

Відповідь: Ні. Свідком може бути як жива істота, так і неживий предмет. Поширеною помилкою сект є твердження, що, оскільки Святий Дух має багато властивостей, яких не має людина, то (за певною натягнутою логікою) Святий Дух не може мати особистості. 1 Ів. 5:6-8 показує, що існує три свідки того факту, що Ісус мав фізичне тіло. Кров стосується Його розп’яття, а Дух є внутрішнім свідченням для християн. Вода вказує або на хрещення Ісуса від Івана, або, можливо, на воду, що оточує немовля при народженні.

Нижче наведено різні факти, які Біблія вчить нас про особистість Святого Духа.

Параклетос (Утішитель, Той, хто поруч із нами). Івана 14:16, 26; Івана 15:26

Може знати найпотаємніші думки Бога. 1 Коринтян 2:10-11

Говорить до нас. Дії 13:2, Євреїв 3:7

Нагадує нам. Іоанна 14:26

Як батько, щоб ми не були сиротами (орфанос у грецькій мові). Івана 14:18

Направляє нас. Іоанна 16:13

Навчає нас. Івана14:26 1 Коринтян 2:13

Живе в нас. 1 Кор3:16 , 2 Тимофія1:14 , Римлянам 8:9,11, Ефесянам 2:22

У наших серцях. 2 Коринтян1:22 Галатів 4:6

Він заступається за нас (неживі предмети не моляться і не заступаються). Римлянам 8:26-27

Його можна образити. Послання до Євреїв 10:29

Свідчить про Христа. Івана 15:26

Має розум. Римлянам 8:27

Може бути засмучений. Ісая 63:10, Ефесянам 4:30

Робить вибір. 1 Коринтян 12:11

Має любов. Римлянам 15:30

Здатний вважати речі добрими. Дії 15:28

Досліджує глибокі речі Божі. 1 Коринтян 2:9-10

Стогне (а отже, піклується) за нас. Римлянам 8:26

Питання: Чи означає те, що в 1 Ів. 5:7-8 у перекладі NIV відсутні ці слова, що він не визнає Трійцю?

Відповідь: Ні, це наклепницька брехня.
Однією з тем для обговорення є те, чи повинен 1 Івана 5:7-8 бути в наших Бібліях чи ні. Другою темою для обговорення є те, чи заперечує NIV Трійцю чи ні.
    На жаль, твердження, що переклад NIV не визнає Трійці, є неправдою з двох причин.

1) Якщо б хтось надрукував Біблію, в якій у 1 Івана 5:7-8 було б написано: «друковані Біблії — це нормально», і ви [правильно] сказали б, що цього не повинно бути в Біблії, оскільки ранніх рукописів Нового Завіту це не містило, чи означало б це, що ви проти друкованих Біблій? Те, чи вірите ви в якесь твердження, — це інше питання, ніж те, чи було це твердження в Біблії в конкретному місці.

2) Усі перекладачі NIV були тринітаріями, які вірили, що Біблія є Словом Божим. (До речі, щодо багатьох перекладачів RSV існували сумніви.)
3) Сподіваюся, ви не вважаєте, що 1 Івана 5:7-8 є ЄДИНИМ свідченням про Трійцю в усій Біблії. Інші вірші, які навчають про аспекти Трійці (Один нероздільний Бог, три окремі особи, рівні в честі та природі, але з різними ролями тощо), містяться в багатьох місцях, і NIV їх містить.

4) 1 Івана 5:7-8 немає в жодному ранньому рукописі Нового Завіту. Він міститься лише у 8 грецьких рукописах загалом (включно з
середньовічних), причому в чотирьох із них він міститься не в основному тексті, а на полях.

5) 1 Івана 5:7-8 відсутній у Візантійському лекціонарії (K, L, P), тож сподіваюся, ви не вважаєте, що Візантійський лекціонарій також заперечує Трійцю. Насправді, окрім цих чотирьох, жоден грецький, вірменський, сирійський, ефіопський, коптський чи навіть ранній рукопис Вульгати не містить цього уривка, тож чи всі ці рукописи не вірять у Трійцю?
6) Нарешті, багато авторів ранньої церкви писали про Трійцю, і вони використовували практично кожен вірш, який тільки можна було знайти, щоб підтвердити Трійцю. Але жоден із них не використовував 1 Івана 5:7-8. Церковні автори, які доводили Трійцю на основі Святого Письма (звичайно, не використовуючи 1 Івана 5:7-8); судячи з усього, Тертуліан, Новатіан, Климент Олександрійський, Атанасій, Іларій, а пізніше Августин та всі інші не знали про ці слова. Ранньохристиянські автори посилалися на 1-е Послання Івана, але не згадували 1 Івана 5:7-8; серед них — Іриней, Климент Олександрійський, Тертуліан, Іполит, Оріген, Діонісій Олександрійський, Єронім, Григорій Назіанзен, Амвросій Міланський, Августин Гіппонський, Кводвультдеус.
   З іншого боку, існує очевидне посилання від Кипріяна Карфагенського (бл. 246–258 рр. н. е.). Однак цікавою є примітка «гамма» на сторінці 323 у 7-му томі «Нікейських та пост-Нікейських отців» (друга серія). У ній, зокрема, сказано: «Вважалося, що ці [додаткові слова] цитував святий Кипріан у своїй праці про єдність Церкви; і ця цитата, якщо вона справді існує, була б надзвичайно важливою, оскільки віднесла б їхнє сприйняття до більш раннього періоду. Але Тішендорф (Gk. Test., Ed., viii, ad. Loc.) наводить підстави вважати, що ця цитата є лише уявною, а насправді стосується останнього речення 8-го вірша».
   Проте, незважаючи на це, було б безглуздо стверджувати, що всі ці ранні церковні автори, багато з яких писали про Трійцю, заперечували Трійцю лише тому, що не посилалися на 1 Івана 5:7-8.
Отже, спираючись на ці шість причин, сподіваюся, що в майбутньому, якщо ви почуєте, як хтось поширює неправду про те, що переклад NIV заперечує Трійцю, ви виправите цю людину. Якщо ви говорите це іншим і є чесним християнином, то, виходячи з наведеної вище інформації, я припускаю, що ви перестанете це повторювати.
Якщо ви з цим згодні, ми можемо обговорити першу тему або інші вірші, якщо ви хочете. Якщо ви не згодні, то, на мою думку, корисніше було б спочатку поговорити про те, чого Біблія вчить щодо чесності та наклепу.

Питання: Як у 1 Ів. 5:7,8 Бог міг допустити, щоб до Біблії було додано речення?

Відповідь: 1 Івана 5:7,8, ймовірно, було доданим реченням. Ми знаємо це завдяки свідченням грецьких рукописів. Незалежно від того, є це речення чи його немає, це не змінює християнського вчення.

Згідно з Аландом та іншими, це речення належить до категорії «А», що означає: його не було в оригінальному рукописі. Іншими словами, категорія «А» дає «практично повну впевненість» у тому, що 25 спірних слів у 1 Івана 5:7–8 є пізнішим додаванням.

Зокрема, мусульмани не повинні мати особливих проблем із цим конкретним питанням. У нас немає відповідних свідчень про зміни, внесені Усманом до Корану, оскільки він спалив ті екземпляри Корану, за якими інші могли б перевірити його дії. Декілька з них збереглися донині в музеї в Каїрі, і вони дійсно містять зміни.

Наприклад, Убай ібн Ка’б, один із секретарів Мухаммеда, мав додаткові сури, а в сучасному Корані пропущено близько 12 сур (The Fihrist, с. 61, примітки 43–48). Абу Муса з Басри також мав текст, ідентичний тексту Убая. (Суюті, «Іткан» I, с. 65; Ібн Абі Дауд, «Масахіф», с. 180–181, а також Ноельдеке, «Geschichte des Korans», с. 33–38.)

Питання: Як ми можемо знати, що маємо вічне життя, згідно з 1 Ів. 5:13, якщо люди, приречені на пекло, про яких йдеться в Матвія 7:21–23, думали, що знають, ніби мають вічне життя? Іншими словами, впевненість у спасінні не має великого значення, якщо ми ніколи не можемо знати, чи не маємо ми помилкової впевненості.

Відповідь: У відповіді слід врахувати три моменти.

Ми можемо мати справжню впевненість, засновану на Божій благодаті, а не на нас самих:

Віруючі можуть бути впевнені у своєму вічному житті. 1 Івана4:17 ;5:11 -19;3:24 ;4:13 ; Ефесян 3:12

Бог не тільки спасає нас, але й запечатує та зберігає нас. Ефесянам 1:13-14; Юда 24; 1 Тимофія 1:14

Ніколи не забувайте, що ми були викуплені дорогою ціною — кров’ю Ісуса. 1 Коринтян6:20 ;7:23 ; 2 Петра 2:1; Дії 20:28

Щоб спастися, ми повинні вірити й визнавати, що Ісус є Господом. Римлянам 10:9-13; 1 Петра 1:23

Ми повинні взивати до Господа, щоб спастися. Дії Апостолів2:21 ;22:16 ; Йоіл 2:32; 1 Коринтян 1:2; Софонія 3:9

Це дар благодаті, який не можна заслужити ділами. Жодні наші заслуги не можуть нас спасти. Ефесянам 2:8-9; 2 Тимофія 1:9; Тита 3:5; Дії 26:20; Римлянам 3:23-24; 4:5; 6:14-15; 9:32; 11:5-6; Галатам 3:2,3,10-14

Справжня віра приносить плоди, бо віра без діл мертва. Якова 2:14-26

Усі справжні віруючі прагнуть слухатися Бога та виявляти любов до Бога й людей. 1 Івана 3:14-15

Люди можуть мати помилкову впевненість і фальшиве навернення:

Ми повинні випробовувати самих себе, бо фальшиві християни можуть бути введені в оману. 2 Коринтян 13:5

Віруючі повинні бути старанними аж до самого кінця, щоб їхня надія стала певною. Послання до Євреїв 6:11

Дехто може мати помилкову впевненість у спасінні (Єремія17:10 ), навіть якщо вони:

Мають вигляд благочестя; знають Писання. 2 Тимофія 3:5; Івана 5:39-47

Вірять (в інтелектуальному, а не спасительному сенсі), хрещені. Дії 8:13,20; Якова 2:19

Принаймні самі вважали, що пророкували в ім’я Ісуса, виганяли демонів і творили багато могутніх чудес. Матвія 7:21-23; 2 Солунян 2:9-10

Колись уникли розбещеності світу завдяки пізнанню нашого Господа і Спасителя. 2 Петра 2:17-22

Ми можемо і повинні перевіряти свою впевненість, порівнюючи своє життя, досвід та вчення з тим, що говорить Біблія.

Ми зобов’язані пильно стежити за своїм життям і вченням. 2 Тимофія 1:14; Колосян 1:23; Приповісті 22:5

Не слід слідувати мудрості цього світу. Колосян 2:8-9; Якова 3:15; 1 Коринтян 1:17-27; 2:6,8,14; 2 Коринтян 1:12

Бути витривалими. Євреїв 10:23,36; Євреїв 12:1,12-13; 1 Івана 2:24; 1 Коринтян 13:7; Римлян 5:3-4; Якова 1:3-4,12; Якова 5:11; 2 Петра 1

Питання: Чому, згідно з 1 Ів. 5:14-15, ми не завжди отримуємо те, про що молимося?

Відповідь: 1 Івана 5:14 уточнює це, кажучи, що ми просимо «згідно з Його волею». У Якова 4:3 йдеться про те, що ми не отримуємо того, про що просимо, тому що це відповідає нашій волі, а не Божій. Див. також роздуми щодо Матвія 7:7-11; 2 Коринтян 12:7 та 2 Коринтян 12:8 (терня Павла) для більш детальної відповіді.

Питання: Що в 1 Ів. 5:16-17 мається на увазі під «гріхом, що не веде до смерті», на відміну від «гріха, що веде до смерті»?

Відповідь: Існує кілька різних поглядів:

Фізична смерть: Деякі прояви непокори є настільки серйозними, що Бог забирає віруючого додому раніше, як це сталося з Ананією та Сапфірою в Діях 5:1-11, а також з деякими коринтянами в 1 Коринтян 11:29-30. У книзі «Коли критики запитують» (When Critics Ask), с. 541, зазначено, що Павло, можливо, мав на увазі саме це, коли писав у 1 Коринтян 5:5 про те, щоб віддати віруючого сатані для знищення тіла, щоб його дух міг спастися. Див. також «Повну книгу біблійних відповідей» (The Complete Book of Bible Answers), с. 70–72, де детальніше викладено цю точку зору.

Вбивство: Якщо людина вбиває іншу, деякі вважають, що ми не маємо права молитися про те, щоб її позбавили смертної кари. Однак це, здається, суперечить біблійному прикладу Савла з Тарсу, який після навернення став Павлом. У «Біблійному коментарі віруючого» (The Believer’s Bible Commentary), с. 2325, згадується ця незвичайна точка зору, хоча вона й не підтримується.

Богохульство проти Святого Духа: Дехто вважає, що це може стосуватися остаточної духовної смерті внаслідок богохульства проти Святого Духа. У «Біблійному коментарі віруючого» (The Believer’s Bible Commentary), с. 2325, також згадується ця точка зору, хоча вона й не підтримується.

Духовна смерть: Деякі християни тлумачать це так, що віруючий може так довго не слухатися Бога, що може втратити своє спасіння. Оскільки Іоанн у всіх інших місцях говорить про духовне, а не фізичне життя та смерть, він, ймовірно, має на увазі саме це й тут. Див. «Складні вислови Біблії» (Hard Sayings of the Bible), с. 742–744, щоб дізнатися більше про цю точку зору. Августин у своїй «Проповіді 10» на 1-е Послання Івана каже: «Отже, “гріх” брата, “що веде до смерті”, я вважаю таким, коли, визнавши Бога завдяки благодаті нашого Господа Ісуса Христа, людина бореться проти братерства і, підбурювана вогнем ненависті, виступає проти тієї самої благодаті, завдяки якій вона примирилася з Богом». Августин зазначив, що це, можливо, стосується одного з братів, який зневажає Святого Духа. Августин стверджує, що цей гріх полягає в тому, що християнин відвертається від віри аж до смерті. Цю цитату див. у «Нікейських та пост-Нікейських отців», перша серія, т. 7, с. 527.

Відступництво: Дехто вважає, що це стосується тих, хто відмовляється від віри, подібно до того, що описано в Посланні до Євреїв 6. Якщо вони помирають у такому стані, то, зрештою, вони ніколи не були обрані серед Божих обраних. «Біблійний коментар віруючого» (с. 2325) підтримує цю точку зору. Однак є люди, які відійшли від християнської віри, а потім, через деякий час, повернулися. Здається, що за цих людей, незважаючи на те, що вони відійшли, все одно слід молитися, щоб вони повернулися.

Висновок: Незалежно від того, яке інше значення, на думку деяких, це може мати, це, безперечно, стосується також фізичної смерті.

Питання: Чи стосується 1 Ів. 5:16–17 католицького поняття «смертних гріхів» на противагу «легким гріхам»?

Відповідь: Ні. Католицьке вчення стверджує, що віруючий потрапить до пекла, якщо вчинить смертний гріх і помре, не отримавши прощення та/або відпущення гріхів. За несмертні, або простимі гріхи, він все одно потрапить до Неба, хоча й з довшим перебуванням у чистилищі.

Біблія в Посланні до Євреїв 7:25 вчить, що Ісус повністю спас нас від усіх наших гріхів. Хоча справжні віруючі прагнуть покаятися у всіх своїх гріхах, саме Божа благодать, а не наші вчинки, приводить нас до Неба.

Питання: У 1 Ів. 5:18 Сатана не може «доторкнутися до нас», чи може він «просівати» нас, як пшеницю, як зазначено в Лк.22:31 ?

Відповідь: Сатана не може нічого зробити без Божого дозволу. Як показує книга Йова, Сатана мусив просити дозволу, щоб зовні вплинути на обставини та тіло Йова.

Однак, можливо, найбільша сила сатани полягає в обмані та спокусі. Певною мірою вплив сатани на християнина обмежується тим, наскільки християнин «прислухається» до нього.

Питання: Як у 1 Ів. 5:19 весь світ перебуває під «владою» (або впливом) лукавого?

Відповідь: Див. роздуми щодо Рим. 8:19–22 та Еф. 2:2.

Питання: Що саме означає у 1 Ів. 5:21 «берегти себе від ідолів»?

Відповідь: Грецьке слово, що означає «берегтися від», — це phulaxate, аорист імперативу від phulasso (Стронга 5442). Воно може означати «стежити за», «захищатися від», «остерігатися» або «уникати». Хоча це включає в себе «не залишати Ісуса і не поклонятися замість Нього ідолам», насправді це означає набагато більше. Греки та римляни схильні були до синкретизму, і могла існувати спокуса поклонятися ідолам чи іншим богам на додаток до Ісуса. Пізніше гностики-герметисти з « » зробили саме те, про що Іоанн попереджав, у найбуквальнішому сенсі. Вони поєднали віру в силу Ісуса з силою Гермеса, Зевса, Геракла та інших.

Іноді сатана спокушає християн відмовитися від християнства, особливо під час тортур чи інших переслідувань, але часто сатана діє набагато підступніше. Іноді ми хочемо триматися за якийсь гріх, одночасно слідуючи за Христом. Коли ми це робимо, цей конкретний гріх стає для нас ідолом. Хоча ми можемо намагатися триматися і за це, і за Христа, ми не зможемо віддатися Христу всім серцем, доки не візьмемо свій хрест і не відкинемо цей ідол-гріх.

Питання: Чи дозволено, згідно з 1 Ів. 5:21, мати у своєму домі статуї ідолів, якщо ви їх не поклоняєтеся?

Відповідь: Ні. Навіть якщо у вас немає жодного бажання поклонятися ідолам, це все одно є неправильним з трьох причин.

1. Створення та поклоніння ідолам є образою Бога. Приносити жертви ідолам — це те саме, що приносити жертви демонам, як свідчать 1 Коринтян 10:19–21 та Повторення Закону 32:17. Цінувати художні якості майстерно виготовленого ідола — це все одно, що цінувати позитивні якості того, що створив і використовує сатана, аби тримати людей у духовній сліпоті. Жартома скажу: якби я й справді тримав ідолів у своєму домі, то розмістив би їх поруч із моїми художньо виконаними сатанинськими ритуальними предметами. Однак, оскільки я не маю й не хочу мати у своєму домі жодних сатанинських ритуальних предметів, то й для ідолів у мене теж не знайшлося б місця.

2. Ідоли можуть стати причиною спокуси для інших. Навіть якщо інша людина не відчуває спокуси поклонятися вашому ідолу, ви все одно подаєте поганий приклад, демонструючи, що до ідолопоклонства не слід ставитися надто серйозно.

3. Набагато складніше давати сильне свідчення людям, які поклоняються ідолам (індуїстам, буддистам та іншим), якщо ви кажете їм, що вони мусять відвернутися від ідолів і служити Живому Богу, щоб потрапити до Неба, але при цьому у вас вдома все ще є ідоли.

Питання: Звідки ми знаємо, що 1 Ів. справді був написаний Іваном?

Відповідь: Є чотири основні причини.

1. Рання церква визнавала його як твір апостола Івана. Зокрема, у 69-му листі Кипріана (бл. 246–258 рр. н. е.) наводиться цитата з 1 Івана 2:18–19 із зазначенням, що це слова апостола Івана. Він також цитує «лист Івана» у 12-му трактаті третьої книги 2.

2. Тертуліан (бл. 213 р. н. е.), посилаючись на 1 Івана 2:23; 4:2–3 та 5:1, зазначає, що все це сказав Іван. («Проти Праксея», 28). У творі «De Corona» (198–220 рр. н. е.), у 10-му розділі, він зазначає, що «Іоанн каже: “Діти мої, стережіться ідолів”» (1 Івана5:21 ).

3. Пізніше Августин (бл. 400 р. н. е.) у своїй першій проповіді на 1 Івана зазначає, що цей лист був написаний тим самим Іваном, який написав Євангеліє.

4. Цей лист має стиль, подібний до 2-го та 3-го листів Івана та Євангелія від Івана.

У випадку, якщо ми помилилися, а рання церква повністю помилилася щодо авторства 1-го Послання Івана, і якщо Бог все ж мав намір, щоб 1-е Послання Івана було Святим Письмом, то яка різниця, чи написав його Іван, чи ні?

Питання: Як ми можемо знати, чи те, що ми маємо сьогодні в 1-му Посланні Івана, є достовірним збереженням того, що було написано спочатку?

Відповідь: Є щонайменше чотири причини.

1. Бог обіцяв зберегти Своє Слово в Ісаї 55:10–11; Ісаї 59:21; Ісаї 40:6–8; 1 Петра 1:24–25 та Матвія 24:35.

2. Свідчення ранньої церкви. Ось автори, які посилалися на вірші з 1-го Послання Івана.

Ігнатій (бл. 110–117 рр. н. е.) цитує половину 1 Івана 3:7а та натякає на 1 Івана3:10 у «Листі Ігнатія до Ефесян», розд. 14, с. 55

Полікарп (100–155 рр. н. е.) цитує половину 1 Івана 4:3а, в (13 із 34 грецьких слів, з пропусками) у «Листі Полікарпа до філіппійців», розд. 7, с. 34

Юстин Мученик (135–165 рр. н. е.) посилається на 1 Івана 3:1b згідно з «Грецьким Новим Завітом», 4-те перероблене видання Аланда та ін., с. 318. Однак мені не вдалося підтвердити це в тих творах Юстина, які я маю.

Іриней (182–188 рр. н. е.) цитує 1 Івана 4:1,2 та 1 Івана 5:1 як слова «його учня в його посланні». Він також цитує Івана як свого учня в Євангелії. Іриней, «Проти єресей», книга 3, розд. 16.8, с. 443

Мураторіанський канон (170–210 рр. н. е.), «Антиохійські рукописи» (ANF), т. 5, с. 603, канон 4, згадує 1-й лист Івана. У каноні 1 він також цитує 1 Івана 1:1 як слова Івана в його листах.

Климент Олександрійський (193–217/220 рр. н. е.) стверджує, що 1-е Послання Івана (4:16 ) написане Іваном. Климент Олександрійський, Фрагмент 3, с. 575

Тертуліан (198–220 рр. н. е.) цитує частину 1 Івана 1:1 як «Свідчення Івана» у «Трактаті про душу», розд. 17, с. 197

Тертуліан (198–220 рр. н. е.) цитує 1 Івана 4:18 як написане Іваном. «Скорпіаце», розд. 12, с. 645–646

Оріген (225–254 рр. н. е.) цитує 1 Івана 1:5 як слова, написані Іваном у його Посланні. Твір Орігена «De Principiis», книга 1, розд. 1.1, с. 242

Оріген (240 р. н. е.) цитує половину 1 Івана 1:1 у «Коментарі до Пісні пісень», книга 1, розд. 4, с. 26.

Оріген (225–254 рр. н. е.) цитує 1 Івана 1:5 як уривок із Послання Івана. Оріген, «De Principiis», книга 1, розділ 1.1, с. 242

Оріген (225–254 рр. н. е.) цитує слова про те, що Бог є світлом, із «Католицького Послання Івана» (1 Івана 1:5). Коментар Орігена до Євангелія від Івана, книга 2, розділ 18, стор. 336

Оріген (240 р. н. е.) цитує 1 Івана 2:12–14 у «Коментарі до Пісні пісень», пролог, с. 26.

Оріген (235 р. н. е.) цитує 1 Івана 2:15–17 у «Заклику до мучеництва», розд. 38, с. 182–183.

Оріген (235 р. н. е.) переказує 1 Івана 3:16 у праці «Настанова про мучеництво», розділ 41, стор. 185.

Оріген (240 р. н. е.) цитує 1 Івана 4:7 у «Коментарі до Пісні пісень», пролог, с. 32. Він також згадує 1 Івана 4:7 у тій самій праці, книга 2, розд. 4, с. 123.

Оріген (240 р. н. е.) цитує половину 1 Івана 4:16 як «Святе Письмо» у «Коментарі до Пісні пісень», пролог, с. 32–33.

Новатіан (250–257 рр. н. е.) цитує половину 1 Івана 4:12 як слова Івана. «Трактат про Трійцю», розд. 18, с. 627

Анонімний «Трактат проти Новатіана» (254–256 рр. н. е.)

Анонімний «Трактат про повторне хрещення» (бл. 250–258 рр. н. е.), розд. 13, с. 677, цитує 1 Івана 4:7, 8 як твір євангеліста Івана. У ньому також згадується 1 Івана 5:6, 7–8

Кіпріан Карфагенський (бл. 246–258 рр. н. е.) згадує «Послання Івана», а потім цитує 1 Івана2:21 , 22 у «Трактатах Кіпріана — Свідченнях», розд. 79, с. 552.

Кіпріан Карфагенський (бл. 246–258 рр. н. е.) цитує 1 Івана 1:8,9 і каже: «У своєму листі Іван зазначає…». «Трактати Кіпріана», трактат 8, розд. 3, с. 476.

Діонісій Олександрійський (246–265 рр. н. е.)

Методій (270–311/312 рр. н. е.) посилається на 1 Івана 3:21 згідно з Аландом та ін., 4-те перероблене видання, с. 815. Однак мені не вдалося підтвердити це в тих творах Методія, які я маю.

Філеас з Тмуїса (страчений через обезголовлення у 307 р. н. е.) цитує ¼ 1 Івана 4:18 у «Листі до жителів Тмуїса» (ANF, т. 6, с. 162)

Петро Олександрійський (306, 285–311 рр. н. е.) цитує 1 Івана 2:1 у «Канонічному посланні», канон 11, с. 276.

Після Нікейського собору

Євсевій Кесарійський (323–326 рр. н. е.) «Церковна історія» Євсевія

Гіларій Пуатьєський (355–367/368 рр. н. е.)

Атанасій (367 р. н. е.) не посилається на жодні конкретні вірші з 1, 2, 3 Івана, але перелічує книги Нового Завіту у «Святковому листі» № 39, с. 552

Фаустін (IV століття)

Філон Карпаський (IV століття)

Зенон (IV ст.) посилається на 1-е послання Івана 4:20

«Synopsis Scripturae Sacrae» (350–370 рр. н. е. або V століття) перелічує Послання до Євреїв (Павла), Послання Якова, 1-е та 2-е Послання Петра, 1-е, 2-е та 3-е Послання Івана, Послання Юди як Святе Письмо. У ньому наводиться весь текст 1 Івана 1:1.

Челтенхемський канон (= Каталог Моммсона) (бл. 360–370 рр. н. е.)

Василій Каппадокійський (357–378/379 рр. н. е.) цитує 1 Івана 3:23 як «І Іван теж пише». Про Духа, розд. 5.9, с. 7

Лаодикійський собор (у Фрігії) (343–381 рр. н. е.) у каноні 60, с. 159, наводить перелік книг Старого та Нового Завітів. Канон 59, с. 158, зазначає, що в церкві можна читати лише канонічні книги Старого та Нового Завітів.

Кирило Єрусалимський (бл. 349–386 рр. н. е.) у «Лекції» 10.14, с. 61, цитує 1 Івана 2:22 як слова апостола

Кирило Єрусалимський (бл. 349–386 рр. н. е.) (побічно) згадує сім послань Якова, Петра, Івана та Юди. «Катехітичні лекції», лекція 4, розд. 36, с. 27–28

Амвросій Міланський (370–390 рр. н. е.)

Григорій Назіанзенський (330–391 рр. н. е.)

Паціан Барселонський (342–379/392 рр. н. е.) цитує 1-й лист Івана5:16 (гріхи, що ведуть до смерті) як твір Івана. «Про каянників», розд. 4.3, с. 75

Григорій Ніський (бл. 356–397 рр. н. е.) каже: «Іоанн в одному зі своїх католицьких послань» і цитує 1 Івана 2:1. Це вказує на те, що існували й інші послання. «Проти Евномія», книга 2, розд. 14, с. 128

Дідім Сліпий (398 р. н. е.) посилається на 1 Івана 2:20; 3:13, 21; 5:21

Розкольник Люцифер із Кальярі, Сардинія (361–бл. 399 р. н. е.) посилається на 1 Івана 2:18; 3:13; 4:3, 20; 5:2

Епіфаній Саламський (360–403 рр. н. е.)

Максим з Турина (IV–V ст.) посилається на 1 Івана 2:6

Папа Інокентій I Римський (бл. 405 р. н. е.)

Максимін (IV–V ст.) посилається на 1 Івана 5:1

Руфін (374–406 рр. н. е.)

Іоанн Златоуст (помер у 407 р. н. е.) цитує 1-е Послання Петра та 1-е Послання Івана, т. 14

Хромацій (407 р. н. е.) посилається на 1 Івана 5:18

Оросій/Хосій з Браги (414–418 рр. н. е.)

Карфагенський собор (218 єпископів) (393–419 рр. н. е.)

Єронім (373–420 рр. н. е.) розглядає книги Нового Завіту. Він окремо згадує кожне з чотирьох Євангелій, листи Павла до семи церков, Послання до Євреїв, а також листи Павла до Тимофія, Тита та Філемона. Далі Єронім розглядає Діяння апостолів. Потім він аналізує сім послань Якова, Петра, Івана та Юди. Нарешті він розглядає «Апокаліпсис Івана». Лист 53, розд. 9, с. 101–102.

Єронім (373–420 рр. н. е.) посилається на 1 Івана 3:21

Августин Гіппонський (388–430 рр. н. е.) згадує апостола Івана та посилається на 1 Івана 4:7 у праці «Про місто Боже», книга 17, розділ 5, стор. 342

Созомен (370/380–425 рр. н. е.) називає 1 Івана5:16 «Писанням». «Церковна історія» Созомена, книга 1, розділ 22, с. 256

Іоанн Кассіан (419–430 рр. н. е.) цитує 1 Івана 1:1–2 як слова апостола Івана у «Семи книгах», книга 5.6, с. 584

Марк з Ереміти (після 430 р. н. е.) посилається на 1 Івана 4:3

Паулінус з Ноли (431 р. н. е.) посилається на 1 Івана 3:13

«Церковна історія» Сократа (бл. 400–439 рр. н. е.) містить алюзію на 1 Івана

Кирило Олександрійський (444 р. н. е.) посилається на 1 Івана 4:3

Гесихій Єрусалимський (після 450 р. н. е.) посилається на 1 Івана 3:21

«Speculum» (V століття)

Халкедонський собор (451 р. н. е.)

«Quodvultdeus» (бл. 453 р. н. е.) посилається на 1-е Послання Івана 5:7–8, 20

Лев I Римський (440–461 р. н. е.) стверджує, що 1 Івана 4:2,3 написано євангелістом Іваном (Лист 28.3, с. 42). Також 1 Івана 1:7, як твір апостола Івана (Лист 28.3, с. 42)

Лев I Римський (422–461 рр. н. е.) цитує 1 Івана 4:2,3 про Антихриста як написані апостолом Іваном. Проповідь 34.5, с. 149

Теодорет Кірський (бл. 466 р. н. е.) посилається на 1 Івана 4:3

Проспер Аквітанський (426–455 рр. н. е.)

Варімадум (445/480 р. н. е.) посилається на 1 Івана 5:7–8, 10, 20

Вігілій (484 р. н. е.) посилається на 1 Івана 5:1, 18

Іоанн Дамаскій (706–749 рр. н. е.) «…сім католицьких послань, а саме: одне від Якова, два від Петра, три від Івана, одне від Юди…» «Виклад православної віри», книга 4, розд. 17, с. 90

3. Свідчення єретиків та інших авторів

Псевдо-Іполит (222–235/6 р. н. е.) посилається на 1 Івана 2:18 як на твір Івана. Фрагмент 10, с. 244

Єретик Присцилліан (385 р. н. е.) посилається на 1 Івана 4:3; 5:7–8

Єретик Пелагій (416–418 рр. н. е.) посилається на 1 Івана 2:6

Донатист Тиконій (після 390 р. н. е.) посилається на 1 Івана 2:18;3:14 ; 4:3

4. Найдавніші рукописи 1-го Послання Івана, що збереглися до нас, свідчать про наявність рукописних варіацій, але не містять теологічно значущих помилок.

p9 (=папірус Оксиринх 402) 1-го Послання Івана4:11 –12, 14–17, III століття. У книзі «Повний текст найдавніших рукописів Нового Завіту» (The Complete Text of the Earliest New Testament Manuscripts), с. 70, наведено зображення цього рукопису; там зазначено, що почерк не належить до досвідченого переписувача, написано недбало, а деякі слова неможливо розібрати.

III століття — 1968 — «Текст Нового Завіту»

III століття — 1998 — Аланд та ін., четверте перероблене видання

с. 74 (=Bodmer 17) Дії 1:2-5,7-11,13-15,18-19,22-25; 2:2-4; 2:6-3:26; 4:2-6,8-27; 4:29-27:25; 27:27-28:31; Послання Якова 1:1-6, 8-19, 21-23, 25, 27; 2:1-3, 5-15, 18-22, 25-26; 3:1, 5-6, 10-12, 14, 17-18; 4:8, 11-14; 5:1-3, 7-9, 12-14, 19-20; 1 Петра 1:1-2, 7-8, 13, 19-20, 25; 2:6-7, 11-12, 18, 24; 3:4-5; 2 Петра 2:21; 3:4, 11, 16; 1 Івана 1:1,6; 2:1-2,7,13-14,18-19,25-26; 3:1-2,8,14,19-20; 4:1,6-7,12,16-17; 5:3-4,9-10,17; 2 Івана 1,6-7,13; 3 Івана 6, 12; Юда 3, 7, 12, 18, 24 (VII століття)

VII століття — 1968 рік — У «Тексті Нового Завіту» містяться Якова 2:4 та 1 Петра 1:12

VII століття — 1975 рік — Аланд та ін., третє видання

6 століття — 1998 — Аланд та ін., четверте перероблене видання

Ватиканський [B] (325–350 рр. н. е.), Синайський [Si] (340–350 рр. н. е.) та Олександрійський [A] (бл. 450 р. н. е.) містять повний текст 1-го листа Івана.

Бохайрський коптський [Boh] III–IV століття

Сахідський коптський [Sah] III–IV століття

Сирійська Пешитта [Syr P], 375–400 рр. н. е.

«Ефраемі Рескриптус» [C], V століття

Вірменська [Arm] з V століття

Грузинська [Geo] з V століття

Ефіопська [Eth] з приблизно 500 р. н. е.

Слід зазначити, що 1 Івана 5:7-8 є одним із трьох або чотирьох найвідоміших варіантів рукописів у Біблії. Однак навіть це не має теологічного значення, оскільки ці вірші не вчать нічого про Трійцю, чого не можна знайти в інших місцях.

Див. www.BibleQuery.org/1 John Manuscripts.html, щоб дізнатися більше про ранні рукописи 1-го послання Івана.